➕ Зміст
Останнім часом у церковному середовищі активізувалися дискусії щодо можливості створення екзархату Константинопольського патріархату на території України. Аргументи прихильників і критиків цієї ідеї звучать дедалі голосніше, часто переплітаючись із політичними оцінками, історичними паралелями та емоційними реакціями. Проте за всією цією бурею думок нерідко втрачається головне — канонічна логіка, яка визначає межі того, що справді може бути здійснено у православній традиції, і того, що виходить за ці межі.
Щоб відповісти на питання про можливість створення такої структури, необхідно спокійно й послідовно розглянути, які кроки були зроблені Константинополем щодо української Церкви за останні роки, що означає автокефалія у канонічному вимірі та які форми церковної опіки допустимі у вже сформованій автокефальній юрисдикції. Лише після цього можна оцінити, чи відповідає ідея нової структури українським реаліям, чи її слід шукати в іншому місці.
Тож спробуймо з’ясувати, чи можливе створення нової структури Вселенського патріархату в Україні — і чи існує для неї канонічно коректна та практично дієздатна альтернатива.
Україна як канонічний простір автокефальної ПЦУ
Щоби зрозуміти, чи можливе створення додаткової структури Константинополя в Україні, потрібно насамперед повернутися до тієї канонічної логіки, яку Вселенський патріархат застосував під час відновлення Київської митрополії та дарування автокефалії Українській Церкві. Адже саме ця логіка визначає межі можливого сьогодні.
У 2018–2019 роках Константинополь здійснив три фундаментальні кроки: повернув Київську митрополію до своєї юрисдикції, визнав єпископат, що діяв у розколі, і, нарешті, надав автокефалію Українській Церкві. У результаті цих рішень вся територія України була чітко позначена як канонічна територія ПЦУ. Тобто тут діє той самий принцип, який застосовується до будь-якої автокефальної церкви: одна країна — одна помісна юрисдикція.
З цього випливає очевидний наслідок: нова структура Вселенського патріархату в Україні після дарування автокефалії канонічно неможлива. У межах уже визнаної автокефалії не можуть існувати паралельні структури Церкви-Матері, адже це суперечило б як самому томосу, так і загальному церковному устрою. Навіть якщо окремі групи в Україні шукають «інший центр тяжіння», Константинополь просто не має права створювати альтернативну адміністрацію на території юрисдикції, яку він сам проголосив автокефальною.
Однак ця сама логіка відкриває іншу перспективу: те, що неможливо в Україні, може бути цілком природним поза її межами. І саме до цього аспекту ми звернемося далі, коли розглядатимемо питання про можливі форми церковного устрою української діаспори в Європі.
Чому нова структура Константинополя в Україні неможлива за визначенням
Після визнання автокефалії Української Церкви у 2019 році структура церковного управління на території держави стала однозначною. Томос не лише фіксує статус ПЦУ як повноцінної помісної Церкви, але й окреслює принципи, за якими має функціонувати православне життя на українській землі. У цьому документі немає місця подвійним адміністраціям або паралельним юрисдикціям — і саме це робить ідею нової структури Константинопольського патріархату в Україні несумісною з канонічним порядком, встановленим самим Константинополем.
Будь-яке втручання на територію іншої автокефалії, створення паралельних ієрархій або прийняття кліриків без дозволу їхнього предстоятеля є прямим порушенням 2-го правила II Вселенського собору та 35-го апостольського правила. Саме тому створення будь-якої структури Константинополя в межах ПЦУ було б не лише неправомірним, але й небезпечним з точки зору загальноцерковного порядку.
Європейська діаспора як простір канонічної невизначеності
Українські православні громади в Європі опинилися у ситуації, яку важко назвати впорядкованою з канонічної точки зору. Більшість парафій, що сформовані навколо колишніх громад так званої УПЦ, насправді діють як канонічні структури Російської православної церкви — незалежно від того, усвідомлюють це самі священнослужителі та віряни чи ні. За логікою рішень Константинополя 2018 року і відповідно до церковного права, відмова цих громад визнавати Помісний собор фактично була трактована як вихід з УПЦ і перехід під омофор Московського патріарха. Таким чином, значна частина української діаспори сьогодні опиняється у ситуації, коли її парафіяльне життя формально належить до РПЦ — Церкви країни-агресора.
Водночас ПЦУ не може створювати власні парафії в Європі. Томос чітко встановлює, що автокефальна українська Церква має юрисдикцію лише в межах України, а її єпархії й парафії за кордоном слід підпорядковувати місцевим православним єпископам. Тобто ПЦУ фактично позбавлена можливості самостійно організовувати опіку над своєю численною діаспорою, навіть коли така опіка об’єктивно необхідна.
У результаті складається парадоксальна ситуація: українська церковна спільнота в Європі існує між двома полюсами — з одного боку, автоматичне канонічне належання до РПЦ, яке є неприйнятним як пастирськи, так і морально; з іншого — відсутність можливості ПЦУ створювати власні структури через обмеження томосу. Українські парафії, що вимушено опинилися за кордоном, лишаються без ясного канонічного центру, без власної ієрархічної вертикалі й без інструментів для ефективної координації.
Європейська митрополія як канонічно допустима альтернатива
На відміну від України, де існує автокефальна помісна Церква, Європа характеризується зовсім іншим ecclesiastical landscape. У більшості країн ЄС немає власної православної помісної Церкви, а церковне життя організоване за принципами діаспорної присутності різних юрисдикцій. Саме такі умови історично і є типовими для створення митрополій, архієпископатів або єпархій під омофором Вселенського патріарха.
На щастя, така структура вже існує. Йдеться про Українську православну єпархію Західної Європи Вселенського патріархату, яку очолює архієпископ Памфільський Даниїл (Зелінський). Її адміністративний центр розташований у Німеччині, а юрисдикція охоплює українські громади у Франції, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії та інших країнах. Фактично, ця єпархія вже виконує роль координаційного духовного центру для української діаспори під омофором Константинополя.
У перспективі така єпархія може бути розширена або піднесена до статусу митрополії української діаспори в Європі — структури, яка забезпечить сталість управління, повну канонічну зрозумілість і дозволить українцям залишатися в єдності з Церквою-Матір’ю. Це рішення не потребує створення нових адміністрацій, не суперечить томосу і відповідає історичній практиці Константинополя.
Чому саме Європа, і чому саме зараз
Європейський континент — не просто географічний простір, куди перемістилася частина українських парафій. Це середовище з унікальною канонічною конфігурацією, яка робить можливим те, що в Україні було б категорично заборонено. До того ж саме в Європі зараз перебуває найбільша українська міграційна хвиля від часів Другої світової війни. Це сотні громад, які вже сформували власне життя і потребують сталого церковного супроводу. У Німеччині, Австрії, Чехії та країнах Бенілюксу зосереджені найбільші українські парафії, що виникли поза українським канонічним полем і залишилися без зрозумілого церковного орієнтира.
У цих умовах розвиток Української православної єпархії Західної Європи та її можливе перетворення на митрополію є найбільш природним і канонічно бездоганним шляхом. Така структура дозволить уникнути підпорядкування РПЦ, забезпечить пастирську опіку для мільйонів українців і збереже зв’язок із київською традицією без порушення томосу ПЦУ.
...Or not to be
Таким чином, українська митрополія Константинополя в Європі не просто можлива — вона є найбільш канонічно виваженою, практично реалістичною та пастирськи виправданою формою організації церковного життя українців за кордоном. Вона запобігає як небажаному підпорядкуванню РПЦ, так і хаотичному розпорошенню громад, водночас не створюючи жодних перешкод для ПЦУ на її власній території.
У перспективі, коли потреба в окремій церковній опіці діаспори буде вичерпана, така митрополія може бути інтегрована до загальної структури Вселенського патріархату або збережена як сталий центр духовного життя українців у Європі. Для духовенства, що сьогодні перебуває у пастирській невизначеності, вона могла б стати канонічним і гідним шляхом збереження церковної єдності.
У будь-якому разі, подальші дискусії щодо створення нових структур Константинополя в Україні не мають під собою ані канонічного, ані богословського підґрунтя. Саме поза межами України — у європейській діаспорі — відкривається реальний простір для законної та плідної присутності Вселенського патріархату української традиції.