Патріарх Філарет (Денисенко) і український церковний розлом

ДО 9-ГО ДНЯ СМЕРТІ ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА (ДЕНИСЕНКА)

Завтра дев’ять днів з дня смерті патріарха Філарета (Денисенка). Звісно, у багатьох моїх читачів одразу виникне питання, чому я називаю Філарета (Денисенка) патріархом? Адже Українська Православна Церква ніколи не визнавала за ним патріаршої гідності. Дійсно, жодна з Помісних Православних Церков світу не визнавала Філарета (Денисенка) патріархом. Офіційні представники Вселенського патріархату навіть пояснювали, що знявши з нього усі накладені раніше канонічні покарання, Константинопольська Церква все ж вважає Філарета (Денисенка) не патріархом, а колишнім Київським митрополитом, який перебуває на спокої.

Нагадаю, що у діалозі між представниками різних християнських конфесії та різних церковних юрисдикцій діє правило: вживати назви і титули так, як вони прийняті у кожної зі сторін діалогу. Це є природнім правилом ввічливості. Саме тому я тут називаю покійного Філарета (Денисенка) патріархом.

До речі, коли у 2009 р. розглядалася перспектива початку офіційного діалогу між УПЦ та УПЦ КП, то одним з пунктів попередніх домовленостей як раз і було вживання в документах діалогу тих титулів, які прийняті всередині кожної зі сторін. Хоча це зовсім не означало визнання цих назв і титулів.

Сподіваюсь на розуміння парафіян Української Православної Церкви та їхню християнську любов.

Вважаю принципово важливим підкреслити, що йдеться про діяльність людини — про те, що залишається після неї і по смерті, про спадщину.

Ще у 1991 р. митрополит Філарет (Денисенко) чітко заявив, що став на шлях боротьби за автокефалію Української Православної Церкви, і цим шляхом він послідовно йшов усі наступні роки. Тоді, на початку 1990-х рр., для більшості єпископів, священників, ченців та парафіян УПЦ такий вибір здавався незрозумілим та навіть помилковим. Саме тому митрополит Філарет стикнувся з масовим опором в церковному середовищі. Однак, слід визнати, що протягом свого життя Філарет (Денисенко) неодноразово ставав тим, хто одним з перших відчував незворотні зміни в державі та суспільстві. В такі моменти він чітко і однозначно робив вибір на користь того нового, що багатьом ще здавалося утопією.

Цілком очевидно, що одразу після проголошення незалежності України у 1991 р. митрополит Філарет зрозумів, що це не є чимось випадковим. Він відчув, що відбувся, як то кажуть, «тектонічний зсув» і що світ вже ніколи не буде таким, як раніше. Тому і свою подальшу діяльність митрополит Філарет вже бачив по-новому.

Як розказують численні очевидці тих подій (і ті, хто пішов за Філаретом, і ті, хто став до нього в опозицію), він був сильною, вольовою особистістю. Але ця його сила мала і зворотну сторону: він майже не йшов на поступки опонентам, а намагався змусити їх стати на свою сторону. Мабуть, ця непоступливість і стала ключовою причиною глибокого конфлікту в єпископаті УПЦ у 1992 р., який призвів до багаторічного болісного розділення.

Отже, недивно, що і сьогодні особистість Філарета (Денисенка) викликає діаметрально протилежні оцінки. Звісно, далеко не всі його кроки і рішення можна вважати вдалими. А отже суперечки навколо його особистості будуть тривати і в майбутньому.

Коли у 1990-ті рр. на митрополита Філарета були накладені численні церковні покарання, він сам неодноразово говорив, що вважає їх недійсними. Але його вчинки свідчать про те, що він все ж постійно шукав шляхи для скасування цих церковних покарань, якими б несправедливими вони йому не здавалися. Тепер ми вже знаємо, що за період з 1992 і до 2018 рр. він неодноразово подавав апеляції до Константинопольського патріарха. В результаті це і призвело до тих рішень, які прийняли на Фанарі восени 2018 р.

Однак, тут я б хотів звернути увагу на інший епізод, про який майже не згадують сьогодні. 16 листопада 2017 р. патріарх Філарет направив лист архієрейському Собору РПЦ, в якому дослівно писав: «Я, как ваш собрат, сослужитель, прошу прощения во всем, в чем согрешил словом, делом и всеми своими чувствами и так же от сердца искренне прощаю всем» (цитую мовою оригіналу). Цікаво, що цей лист він підписав без згадки свого сану: «Ваш собрат Филарет». Отже, сам він все ж шукав примирення і був здатним заради цього йти на компроміси. Майбутні історики ще мають уважно дослідити ту дивну ситуацію, яка склалася 30 листопада 2017 р. на архієрейському Соборі у Москві. Цілком очевидно, що сам Філарет розраховував, що Собор прийме рішення про зняття з нього канонічних покарань та визначить подальший шлях до примирення. Однак, цього не сталося. Більш того, в російських ЗМІ тоді з’явилися публікації, які суттєво ускладнили процес можливого примирення.

Чому я про це згадую? Перш за все, тому, що (наголошу ще раз) згаданий лист показує, що патріарх Філарет все ж шукав шляхи до примирення. І саме тому, коли він не знайшов тоді розуміння з боку патріарха Кирила та архієрейського Собору РПЦ, він зробив рішучу ставку на переговори з Константинополем, які в результаті виявилися успішними.

Але був в цій історії і ще один важливий для нас аспект. Починаючи з 1992 р., ми постійно чули з вуст очільників РПЦ (і зокрема, з вуст митрополита, а згодом — патріарха Кирила), що подолання розколу в Україні є для них пріоритетним завданням. Але чомусь, як тільки десь на горизонті з’являвся хоча б натяк на примирення, керівництво РПЦ робило все, щоб цього примирення не відбулося. На моїй пам’яті було щонайменше два таких випадки. Перший стосується згаданої спроби розпочати діалог у 2009 р. Тоді через жорстке втручання Московської патріархії діалог між УПЦ та УПЦ КП був зірваний. А другий випадок — це дивна історія з листом Філарета у 2017 р. Цілком очевидно, що цей лист був результатом попередніх неофіційних домовленостей з керівництвом РПЦ. Однак, своєї мети лист не досяг.

Обидва ці випадки сталися в той час, коли на чолі РПЦ стояв патріарх Кирил. Його прихильники люблять говорити, що патріарх Кирил є талановитим дипломатом і що він має величезний досвід в сфері церковної дипломатії. Однак, на «українському напрямку» його дипломатія зазнала повного краху. Усі реальні можливості для подолання розколу були втрачені. Діалог з Константинопольським патріархом з українського питання було повністю провалено. А після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну слова та дії патріарха Кирила призвели до того, що і те невелике коло його прихильників, які все ще залишалися всередині УПЦ, почало стрімко звужуватися.

Думаю, що історія з листом патріарха Філарета, яка сталася у 2017 р., чітко показує, що керівництво РПЦ просто незацікавлене у подоланні церковного конфлікту в Україні. Цілком очевидно, що створення в Україні єдиної Помісної Церкви, яка б отримала повне визнання з боку усього Світового Православ’я, в РПЦ завжди розцінювали як загрозу. І тому рішення, які приймало керівництво РПЦ і в 1990-ті рр., і в 2009 р., і в 2017 р., завжди були спрямовані не на подолання розколу, а на недопущення реального унезалежнення Церкви в Україні.

Звісно, все це не виправдовує дій покійного. Сподіваюсь, ми колись побачимо його біографію, написану безпристрасно та з дотриманням стандартів сучасної науки. Думаю, це була б вкрай цікава та повчальна книга.

Сьогодні 9-й день після відходу у вічність Філарета (Денисенка). За ці дні про нього вже було багато сказано та написано. Сподіваюсь, що емоції як його прихильників, так і його противників вже трішки вгамувалися. І ми маємо, перш за все, згадати Христову заповідь про необхідність підносити молитви за всіх — навіть за тих, кого вважаємо своїми ворогами та кривдниками. Тому сьогодні ми маємо побажати новопреставленому Філарету спочивати в мирі. Тепер його земний шлях оцінюється вже не на людському суді, а на Суді Божому. Отже будемо просити Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він явив Свою милість до новоспочилого. І будемо сподіватися, що коли ми самі предстанемо перед Богом, то Господь проявить Свою милість і до нас. Будемо пам’ятати слова апостола Якова: «немилостивий суд тому, хто не творив милості; милість же підноситься над судом» (Як 2, 13).