Стисла історія Православної Церкви України

Історія Православної Церкви України часто подається у спрощених або взаємовиключних наративах. Для одних вона починається у 2018 році як нова церковна структура, для інших — є продовженням Київського Патріархату чи Української Автокефальної Православної Церкви. Водночас у церковно-історичній перспективі існує ще одна, не менш обґрунтована візія: Православна Церква України як відновлена у своїх правах давня Київська митрополія, заснована у 988 році й канонічно пов’язана з Константинопольським патріархатом.

Кожен із цих підходів має власні аргументи й історичні підстави. Проте у православній еклезіології вирішальне значення має не лише історичний наратив, але й канонічна перспектива. Саме вона визначає, як Церква сприймається у вселенському православному спілкуванні, яке місце вона посідає серед інших Помісних Церков і яким чином формується її майбутнє.

У цій статті пропонується погляд на історію Української Церкви з позиції Константинопольського патріархату — Церкви-Матері Київської митрополії. Такий підхід дозволяє розглянути події не як історію «створення нової Церкви», а як тривалий і складний процес втрати, поділу та поступового відновлення канонічної повноти Київської церковної традиції. Саме в цій логіці сучасна автокефалія постає не політичним чи ситуативним актом, а завершальним етапом багатовікового історико-канонічного розвитку.

Заснування Київської митрополії Константинопольського патріархату (988)

Хрещення Русі наприкінці X століття стало не лише духовною, але й церковно-інституційною подією. У 988 році в Києві була заснована митрополія, яка від самого початку входила до складу Константинопольського патріархату. Саме Вселенський престол поставляв київських митрополитів, визначав межі їхньої юрисдикції та включав Київську кафедру до загальної системи церковного управління Східної Церкви.

Київська митрополія від початку мала особливе значення. Вона була місіонерським центром для величезного простору Східної Європи й водночас безпосередньо підпорядковувалася Константинополю, минаючи будь-які проміжні церковні інстанції. Такий статус підкреслював її важливість і робив Київ одним із ключових осередків православ’я поза межами власне Візантійської імперії.

Упродовж кількох століть Київ залишався канонічним центром Руської Церкви, навіть попри політичні катаклізми, зміни державних кордонів і поступове ослаблення княжого Києва. Канонічна єдність митрополії з Константинополем не переривалася, а сама митрополія усвідомлювала себе частиною ширшої вселенської церковної спільноти.

Саме цей початковий факт — заснування Київської митрополії як частини Константинопольського патріархату — є ключовим для розуміння всієї подальшої історії Української Церкви. Усі наступні поділи, зміни статусу чи адміністративні трансформації відбувалися вже щодо цієї первинної канонічної реальності, а не замість неї.

Відокремлення Московської митрополії та розділення Київської митрополії (XV століття)

Починаючи з XIII століття, політичні та культурні процеси колишньої Київської Русі поступово зміщуються на північний схід. Монгольська навала, занепад Києва та зростання впливу Володимиро-Суздальських, а згодом Московських князівств призвели до того, що київські митрополити дедалі частіше перебували поза Києвом. Водночас сама Київська митрополія як канонічна структура не припиняла існування і залишалася в юрисдикції Константинопольського патріархату.

У XIV — на початку XV століття цей процес відбувався в межах єдиної Київської митрополії. Митрополити, які фактично керували з Володимира або Москви, продовжували носити титул «Київський і всієї Русі» та отримували хіротонію від Константинопольського патріарха. Однак поступове зростання політичної самосвідомості Москви створювало напруження між канонічною єдністю та фактичною церковно-державною автономією північно-східних земель.

Переломним моментом стали події, пов’язані з Флорентійською унією 1439 року. Митрополит Ісидор Київський, який підтримав унію між Східною та Західною Церквами, після повернення на північно-східні землі був заарештований у Москві й усунений від управління. Його підтримка рішення Вселенського Собору стала для московської влади підставою для розриву з Константинополем, який на той момент перебував у євхаристійному спілкуванні з Римом.

У 1448 році, вже після Флорентійської унії, у Москві було самочинно поставлено митрополита Йону без благословення Константинопольського патріарха. Цей акт означав де-факто відокремлення північно-східної частини Київської митрополії та започаткував існування окремої церковної структури, що діяла незалежно від Вселенського престолу.

Того ж року колишній Константинопольський патріарх-уніат Григорій III Мамма призначив учня Ісидора — Григорія Болгарина — митрополитом для західноруських земель із кафедрою в Києві. Це призначення було закріплене папою Пієм II буллою від 3 вересня 1458 року, якою колишню Київську митрополію було формально розділено на дві частини, причому обидва митрополити носили титул Київських. Григорій Болгарин і його наступники отримали титул митрополитів Київських, Галицьких і всієї Русі та здійснювали своє служіння на землях, що перебували під владою Литви й Польщі, а митрополит Йона з майже тим самим титулом правив у Москві. 

Північно-східна частина колишньої Київської митрополії, з центром у Москві, після смерті митрополита Йони у 1461 році почала обирати власних предстоятелів. Митрополит Феодосій та його наступники стали носити титул вже митрополитів Московських і затверджувалися собором російських архиєреїв. При цьому московські митрополити зберігали лише формальне підпорядкування Константинопольському патріархату. Патріархи Константинополя, хоча й не благословляли поставлення московських митрополитів, відкрито не протестували проти цього порядку, визнаючи його як фактичний стан речей. Таким чином, у другій половині XV століття сформувалася ситуація подвійної церковної реальності, в якій існували дві митрополії, що апелювали до спадщини давньої Київської кафедри. Це розділення, закріплене папською буллою та політичними обставинами епохи, не означало припинення існування Київської митрополії як такої. Натомість воно стало початком тривалого періоду паралельного існування церковних центрів, наслідки якого визначали історію українського та московського православ’я протягом наступних століть.

Берестейська унія 1596 року і криза Київської митрополії

Розділення Київської митрополії, закріплене папською буллою 1458 року, створило тривалу ситуацію церковної нестабільності на українсько-білоруських землях. Православна митрополія, що зберігала канонічний зв’язок із Константинополем, існувала в умовах політичного та правового тиску з боку католицької держави. Упродовж другої половини XV–XVI століть її становище поступово слабшало, що створювало сприятливий ґрунт для нових спроб підпорядкування Римському престолу.

Наприкінці XVI століття частина єпископату Київської митрополії, шукаючи захисту своїх станових прав і підтримки з боку державної влади Речі Посполитої, вступила в переговори з Римом. Результатом цих домовленостей стало укладення Берестейської унії 1596 року, за якою кілька православних єпископів на чолі з митрополитом визнали верховенство Папи Римського, зберігши при цьому східний обряд.

Берестейська унія спричинила глибокий церковний розкол. Формально унійна ієрархія перебрала на себе адміністративні структури Київської митрополії, тоді як православна спільнота фактично залишилася без повноцінної канонічної ієрархії. Значна частина духовенства, братств і мирян відмовилася прийняти унію, але їхнє церковне життя опинилося у стані канонічної невизначеності.

Криза, спричинена Берестейською унією, не була лише богословською чи канонічною. Вона мала глибокі соціальні та культурні наслідки, формуючи конфлікт між православною традицією Києва та унійним проектом, підтриманим державою і Римським престолом. У цих умовах питання відновлення православної ієрархії стало не лише церковною необхідністю, але й справою збереження церковної та національної ідентичності.

Саме ця криза безпосередньо привела до подій початку XVII століття, коли було здійснено спробу відновлення канонічної повноти Київської митрополії шляхом відновлення ієрархії в юрисдикції Константинополя.

Відновлення православної ієрархії Київської митрополії (1620)

Після Брестської унії православна Київська митрополія опинилася у стані глибокої канонічної кризи. Формально митрополича структура була зайнята унійною ієрархією, тоді як православні вірні, духовенство та братства залишилися без законно поставлених єпископів. За відсутності ієрархії нормальне церковне життя — рукоположення, суд, управління — ставало неможливим, що загрожувало повним занепадом православної традиції на цих землях.

У цих обставинах ключову роль відіграли православні братства та козацтво, які взяли на себе ініціативу відновлення церковної структури. У 1620 році, скориставшись перебуванням у Речі Посполитій патріарха Єрусалимського Феофана III, було здійснено таємне, але канонічно обґрунтоване відновлення православної ієрархії. Патріарх Феофан, діючи з благословення Константинопольського патріархату, поставив митрополита Київського та кількох єпископів для основних кафедр.

Цей акт відновив канонічну тяглість Київської митрополії, перервану внаслідок Берестейської унії. Незважаючи на спротив з боку державної влади та унійної ієрархії, православна Церква знову отримала повноцінну церковну структуру, здатну здійснювати пастирське служіння та захищати інтереси вірних.

Відновлення ієрархії у 1620 році стало поворотним моментом в історії Київської митрополії. Воно засвідчило не лише життєздатність православної традиції, але й вирішальну роль Вселенського патріархату у збереженні канонічного порядку. Саме з цього моменту Київська митрополія знову функціонувала як повноцінна церковна структура, канонічно пов’язана з Константинопольським престолом.

Водночас цей крок не ліквідував поділу, спричиненого унією. На одних і тих самих територіях і надалі співіснували православна й унійна ієрархії, що зумовлювало напруження та конфлікти протягом усього XVII століття. Саме в цьому контексті слід розглядати подальші події, пов’язані зі зміною політичних реалій і статусу Київської митрополії.

Тимчасовий перехід Київської митрополії під адміністрування Московського патріархату (1686)

У другій половині XVII століття політичні обставини на українських землях суттєво змінилися. Внаслідок Переяславської угоди 1654 року та подальших змін у владі Лівобережної України Київська митрополія опинилася у сфері впливу Московського царства. У цих умовах Москва почала домагатися контролю над Київською кафедрою, яка досі формально залишалася під юрисдикцією Константинополя.

У 1686 році за погодженням між Москвою та Константинополем відбувся акт адміністративного підпорядкування митрополії Московському патріархату. Важливо зауважити, що цей акт був тимчасовим адміністративним заходом, а не передачею повної канонічної юрисдикції. Згідно з документами того часу, Константинополь зберігав право на остаточне управління Київською митрополією, але дозволив московському патріарху здійснювати адміністративні функції на практиці.

Цей тимчасовий перехід передбачав обмеження автономії митрополита Київського: його поставлення, затвердження і частина управлінських повноважень узгоджувалися з Московським патріархом. Водночас Константинополь формально не втрачав прав над митрополією і зберігав за собою канонічну юрисдикцію.

Наслідком цього рішення стало фактичне зміцнення ролі Московського патріархату в церковному управлінні Лівобережної України, але водночас Київська митрополія залишалася в історико-канонічному контексті частиною Константинопольської Церкви. Цей період створив підґрунтя для подальших дискусій про автономію та самоуправління митрополії, які продовжувалися протягом наступних століть.

Київська митрополія як екзархат у складі РПЦ

Після адміністративного підпорядкування Московському патріархату в 1686 році Київська митрополія фактично існувала як структура у складі Російської Православної Церкви. Хоча формально Константинополь зберігав канонічну юрисдикцію, на практиці управління митрополією здійснював Московський патріархат. Митрополити Київські призначалися за участю Московського патріарха, а важливі адміністративні та судові рішення узгоджувалися з московською церковною владою. Цей стан закріпився на кілька століть, ускладнивши канонічну автономію Київської митрополії та послабивши її зв’язок із Вселенським патріархатом.

У 1722 році замість митрополита був поставлений архієпископ, що означало подальше обмеження самостійності Київської кафедри. У 1921 році структура отримала статус екзархату. Водночас митрополія залишалася духовним центром для українського православ’я і зберігала власні традиції та обряди. 

Цей період засвідчив, що, хоча практично управління перейшло до Москви, історико-канонічна спадкоємність Київської митрополії залишалася непорушною.

Фактично, Київська митрополія була водночас частиною Російської Церкви і канонічно — складовою Константинопольського патріархату, який ніколи не визнавав анексії митрополії Москвою. Саме ця канонічна аргументація пізніше стане ключовою для відновлення автокефалії Української Церкви у XXI столітті.

Статус самокерованої Української Православної Церкви в складі РПЦ

Наприкінці XX століття Київська митрополія отримала статус самокерованої Церкви і власну назву: Українська Православна Церква (УПЦ) у складі Московського патріархату. Структура отримала власного предстоятеля — митрополита Київського, який керував внутрішнім життям Церкви, призначав єпископів та здійснював адміністративні функції на підконтрольних територіях.

Однак автономія була обмеженою. Важливі рішення, зокрема затвердження митрополита, збереження церковної дисципліни та адміністративні питання, погоджувалися з Московським патріархом. Такий статус забезпечував певну внутрішню самостійність УПЦ, але не змінював її фактичного канонічного підпорядкування Москві.

Статус самокерованої Церкви став компромісним рішенням між потребою автокефалії та фактичним контролем Московського патріархату, який цю потребу задовольняти не хітів незважаючи на офіційне звернення єпископату УПЦ.

Цей довгий період підпорядкування і обмеженої автономії створив передумови для майбутнього відновлення канонічного зв’язку Київської митрополії з Константинополем і підготовки до процесу автокефалії, який розпочався на початку XXI століття.

Собор Київської митрополії з приєднанням ієрархів УПЦ КП та УАПЦ (2018)

Відновлення канонічної юрисдикції Константинопольського престолу над УПЦ у 2018 році вирішувало ключове завдання — подолання багаторічного церковного розділення в Україні. Існування паралельних православних юрисдикцій, що перебували поза євхаристійним спілкуванням із Вселенським православ’ям, було не лише канонічною аномалією, але й пастирською проблемою для мільйонів вірних.

15 грудня 2018 року в Києві відбувся Об’єднавчий собор, який у церковно-канонічному сенсі був Собором УПЦ як поверненої Київської митрополії Константинополя. У ньому взяли участь ієрархи, духовенство та миряни від різних церковних гілок, зокрема вихідці з Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви (обидві церкви перед початком Собору саморозпустилися), а також архиєреї, які перебували в канонічному підпорядкуванні Московського патріархату.

Принциповим є те, що Собор не був актом «злиття юрисдикцій» або створення нової Церкви з нуля. Він відбувався в межах канонічної реальності Київської митрополії, відновленої у своїх правах Вселенським престолом. Саме в цьому контексті було здійснено визнання ієрархій, поставлених у період розколу, через зняття канонічних заборон і прийняття їх у спілкування без повторних хіротоній.

Такий підхід відповідав усталеній канонічній практиці Православної Церкви, яка в аналогічних ситуаціях надавала пріоритет зціленню розділень і відновленню єдності, а не формальному перегляду всіх історичних обставин єпископських поставлень. У цьому сенсі Собор 2018 року мав насамперед примирювальний і відновлювальний характер.

Кульмінацією роботи Собору стало обрання нового предстоятеля — митрополита Київського, який очолив Київську митрополію в процесі набуття автокефального статусу. Це обрання засвідчило завершення внутрішнього етапу церковного об’єднання та готовність митрополії до наступного кроку — офіційного проголошення автокефалії.

Об’єднавчий собор 2018 року став не точкою початку, а точкою зцілення. Він підсумував багатовікову історію розділень і став безпосереднім переходом до акту дарування автокефалії, який остаточно закріпив канонічний статус Православної Церкви України у вселенському православному спілкуванні.

Дарування автокефалії Православній Церкві України (2019)

Завершальним етапом багатовікового історико-канонічного процесу стало дарування автокефалії Київській митрополії, відновленій у своїх правах у 2018 році. 6 січня 2019 року у Константинополі Вселенський патріарх урочисто вручив Томос про автокефалію предстоятелю Православної Церкви України.

Томос закріпив Київську митрополію як суб’єкт автокефалії, тобто як повноцінну Помісну Церкву у складі вселенського православ’я. Йшлося не про створення нової церковної реальності, а про надання самостійного статусу тій самій Київській кафедрі, яка з 988 року перебувала в канонічному зв’язку з Константинопольським патріархатом, а з 1686 року була тимчасово обмежена в правах через історичні обставини.

Згідно з текстом Томосу, автокефалія Православної Церкви України ґрунтується на канонічній спадкоємності Київської митрополії, а не на юрисдикціях, що виникли внаслідок пізніших поділів. Цим підкреслювалася безперервність київської церковної традиції та її право на самостійне церковне життя у власних історичних межах.

Дарування автокефалії також визначило місце Православної Церкви України у системі міжправославних відносин. ПЦУ увійшла до диптиху автокефальних Церков як повноправний учасник вселенського спілкування, із збереженням канонічного зв’язку з Церквою-Матір’ю. Така модель відповідає усталеній практиці Вселенського престолу щодо нових автокефалій і не суперечить православній еклезіології.

Водночас автокефалія не означає автоматичного зникнення всіх українських церковних проблем чи негайного загальноцерковного визнання. Вона стала радше канонічною основою для подальшого процесу інтеграції залишків єпархій РПЦ в Україні у вселенське православ’я, що — варто підкреслити — не залежить від рецепції цього рішення іншими Помісними Церквами.

Таким чином, Томос 2019 року зафіксував результат довгого шляху — від заснування Київської митрополії у складі Константинопольського патріархату до її урочистого піднесення до статусу автокефальної Церкви. У цій перспективі автокефалія постає не як винятковий чи політичний акт, а як канонічно закономірне завершення історичного розвитку Київської церковної традиції.

Підсумок: історія відновлення і розвитку

Історія Православної Церкви України, розглянута в церковно-канонічній перспективі, постає не як ланцюг випадкових чи політично зумовлених рішень, а як тривалий процес втрати, розділення та поступового відновлення Київської церковної традиції. Починаючи від заснування Київської митрополії у 988 році як частини Вселенського патріархату, її канонічна ідентичність формувалася в тісному зв’язку з Константинополем і не була зруйнована навіть у періоди найглибших історичних криз.

Поділи XV–XVII століть, Берестейська унія, втрата ієрархії, тимчасове адміністративне підпорядкування Московському патріархату — всі ці події не ліквідували Київську митрополію як історичну реальність. Вони лише обмежували або деформували її функціонування в конкретних політичних умовах. Саме тому відновлення прав Київської митрополії у XXI столітті не потребувало «створення нової Церкви», а передбачало повернення до первинного канонічного порядку.

Ключову роль у цьому процесі відіграв Константинопольський патріархат як Церква-Матір Київської митрополії. Саме Вселенський престол зберіг канонічну пам’ять про первинний статус Києва, не ототожнюючи історичні відхилення з нормою. У цьому сенсі рішення 2018–2019 років стали не перевищенням повноважень, а реалізацією відповідальності Константинополя за власну церковну спадщину.

Автокефалія Православної Церкви України логічно вписується в загальну еклезіологічну традицію православ’я, де самостійність Помісної Церкви є формою зрілості, а не розриву з вселенською єдністю. Вона не скасовує історичних зв’язків, а трансформує їх у нову модель взаємодії — на засадах рівності, взаємного визнання та відповідальності.

З цієї перспективи сучасна Православна Церква України є спадкоємицею Київської митрополії не лише історично, але й канонічно. Її автокефалія постає як завершення багатовікового процесу набуття церковної повноти, а не як результат політичних обставин. Подальше всеправославне визнання ПЦУ є питанням часу, але водночас — іспитом на зрілість Помісних Церков: вони не наділені повноваженнями легітимізувати рішення Константинополя, адже воно не потребує сторонньої легітимації, проте за давньою церковною традицією мають змогу засвідчити власну вірність всеправославній єдності, навіки закарбованій у спільному Символі віри.