RU 
EN 
Однією з провідних концепцій російської історії було й досі залишається переконання в єдності українського та великоросійського народів. Ця ідея була обов’язковою в Російській імперії на початку ХІХ століття, згодом вона перекочувала до радянської історіографії, а вже звідти – в сучасні підручники історії Росії. Та наші літописи зберегли чимало цікавих подробиць, які переконливо спростовують цю концепцію. При детальному ознайомленні з ними можна побачити, що між населенням сучасної України та Росії здавна існували виразні відмінності.
Слов’янські племена – сіверяни, древляни, поляни, дуліби, білі хорвати, тиверці, уличі – становили основу населення Київської Русі. Фінські племена – меря, мещера, мурома – заселяли північні землі держави. Між ними поступово розселялися вятичі (у міжріччі Десни та Оки) та кривичі (між верхів’ями Дніпра й Волги). Це свідчить, що початки історії, яка розгорталася на півдні – в басейнах Дніпра та Бугу, – й тієї, що зароджувалася в межиріччі Оки та Волги, не могли бути тотожними. Кожна країна жила своїм окремим життям, аж поки в середині Х століття (964–966) князь Святослав Ігоревич не підкорив вятичів і фінські племена. Проте на той час, коли землі між Окою та Волгою були приєднані до Київської Русі, сама Русь уже мала понад сторічну історію. Згадаймо хоча б похід Аскольда на Константинополь (860–867). Русичі мали флот, що підступив до Другого Риму, і лише диво врятувало Царгород. Наслідком цього походу стало перше хрещення Русі, про яке свідчить низка візантійських істориків. Видатний історик В. Ключевський зазначав: «Руська держава була заснована Аскольдом… з Києва, а не Новгорода почалося об’єднання слов’ян».
Уже на початку Х століття Київська Русь знову стала загрозою для Константинополя. Та завершилося все підписанням мирного договору князем Олегом із Візантією. Відомо, що договір 945 року укладали вже не лише язичники, а й християни як повноправні громадяни Русі. Цей документ є найдавнішою пам’яткою міжнародного права у Східній Європі. Після загибелі князя Ігоря його вдова Ольга посіла великокняжий престол, що свідчить про високий рівень політичної культури та толерантності Київської Русі.
У 966 році землі північного Поволжя увійшли до складу Русі. На початку ХІ століття міста племен мері – Ростов на Волзі та Муром на Оці – князь Володимир передав своїм синам: Ростов – Борису, Муром – Глібу. У заповіті Ярослава Мудрого Ростов відійшов Всеволоду як додаток до Переяслава, а Муром – Святославу разом із Черніговом. Пізніше, коли Всеволод після смерті Ізяслава посів великокняжий престол, він приєднав Київ, Чернігів, Переяслав і Смоленськ, додавши до них Поволжя, а Муром залишив синам Святослава.
Лише на початку ХІІ століття Поволжя почало набувати значення окремих земель. Володимир Мономах віддав його своєму сину Юрію Довгорукому – першому князю Ростово-Суздальської землі. Навіть у боротьбі за Київ з Ізяславом ІІ Юрій не полишав своїх володінь. Та кияни його не любили: після смерті князя вони розграбували його палаци й вигнали суздальців. Син Юрія, Андрій, пограбувавши Вишгород та прихопивши з собою чудотворну Вишгородську ікону Богородиці, утік. Він добре усвідомлював різницю між Київською державою і Суздальщиною та намагався відмежуватися від Київської Русі. Пограбувавши Київ, він не зайняв його, як колись батько, а лише прагнув посадити там своїх ставлеників. І не тільки в політичному плані Андрій намагався відокремити Суздальщину від Києва – він домагався й церковної самостійності, просячи константинопольського патріарха висвятити для Суздаля окремого митрополита. У 1160 році греки відхилили це прохання. Можливо, якби тоді вони пристали на його вимогу, це остаточно розмежувало б Київську Русь і Суздальщину.
Від середини ХІІ століття Володимиро-Суздальське князівство поступово відокремлювалося від південних земель, які зберігали самоназву «руські». У ХІ–ХІІ століттях Київська Русь була могутньою державою: її золото й срібло, природні багатства, високоякісне виробництво емалі та фініфті високо цінувалися на Заході. З прийняттям християнства Русь увійшла до першого ряду провідних європейських держав. Десятки династичних шлюбів поєднували київських князів із родами європейських монархів. Зовсім інакшою була ситуація в Суздальщині. Ключевський характеризував цей край так: «Это был край, который лежал вне старой коренной Руси и в XII столетии был более инородческим, чем русским краем: здесь жили… мурома, меря и весь».
Показово, що населення Суздальщини не називало себе Руссю. У 1155 році літописець писав: «Юрий… иде из Суздаля в Русь и прииде Киеву». У 1152-му Лаврентіїв літопис згадує: «приде Гюрги с сынами и с Ростовцы и с Суждальцы и с Рязанцы… в Русь». У 1154 році в Іпатіївському літописі читаємо: «приде Гюрги с Ростовцы и с Сурожцы… в Русь». Суздальський літопис повідомляє, що 1175 року, після вбивства Андрія, суздальці, ростовці й переяславці радилися: «князь наш убиен… а братия его в Руси», і відправили послів «идут по князи наши в Русь». У IV Новгородському літописі зазначено: «иде князь Святослав Всеволодович… с черниговцы из Руси на Суздаль».
Подібних прикладів у літописах чимало. Та й цього досить, аби зрозуміти: до середини ХІІІ століття Суздальщина політично, економічно, етнічно й географічно була цілком відмінною від Русі.