RU 
EN 
Як розвивалася історія греко-католицької спільноти від часів хрещення Русі до наших днів? У доповіді диякона Олександра Шведова розглянуто непростий шлях Київської митрополії, пошук єдності з Римом, переслідування віруючих у різні історичні періоди, роль Берестейської унії, а також сучасні виклики, з якими стикається УГКЦ в умовах війни.
Ваше преосвященство! Дорогі отці, брати і сестри у Христі!
Як диякон Греко-Католицької Церкви, покликаний свого часу свідчити про можливість бути християнином східного обряду в єдності зі Святим Апостольським Престолом, я сам став свідком того, як історія, здавалося б, далеких століть знову оживає у наші дні. Історія переслідувань і вірності, зради і мучеництва — історія, яка продовжує писатися на наших очах.
Коли води Дніпра у 988 році прийняли у свої обійми перших київських християн, розпочалася історія, сповнена неочікуваних поворотів. Хрещення Русі не було одноразовим актом. Це був тривалий процес, у якому візантійська традиція перепліталася з місцевими звичаями, створюючи унікальний духовний візерунок, ознайомлення з яким потребує окремої розповіді. Це було входження Русі до родини візантійського християнського світу. Урочисті православні обряди, звершені константинопольськими священиками, на віки визначили духовний шлях наших земель.
До середини XII століття Київська митрополія переживала небувалий розквіт. Величні собори Святої Софії в Києві та Новгороді, заснування перших монастирів, розвиток богословської думки — усе це свідчило про глибоке укорінення християнства на нашій землі. Особливо показово, що коли у 1054 році сталася Велика схизма, Київська Русь не поспішала ставати на чийсь бік, зберігаючи спілкування як з Римом, так і з Константинополем.
Київ X–XI століть не був «окраїною», а одним із центрів європейської політики. Анна Ярославна, Agnès de Russie, донька київського князя Ярослава Мудрого, стала королевою Франції, дружиною Генріха І.
Трагічною подією для Русі стало взяття та розорення Києва військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського в березні 1169 року. Розграбований ним, а згодом — через 70 років — і монголами, Київ занепадав, і центри церковного життя змістилися: на північний схід — у Московію, та на захід — до Великого князівства Литовського. Саме тоді розпочалося розщеплення єдиної київської християнської традиції на дві гілки — московську (східну) та литовську (західну), що згодом призвело до трагічних наслідків — «аж до сьогоднішнього дня».
Все більше відгороджуючись від світового християнства, московська гілка так званого «православ’я» потрапила у повну залежність від деспотичної влади — спочатку ординських ханів, згодом московських, петербурзьких правителів і кремлівських генеральних секретарів. До двадцятих років третього тисячоліття, тобто до нашого часу, це російське так зване «православ’я» виродилося у фактичне поклоніння язичницьким демонам війни, виправдовуючи ракетні удари по українських дітях і називаючи «священною війною» геноцид, який чинить російська армія на землях України.
Але повернімося до XV століття. Показовою є доля Київського митрополита Ісидора, який підписав Флорентійську унію 1439 року. Коли він повернувся до Москви з вісткою про відновлення церковної єдності з Римом, його зустріли жорстоко. Князь Василій II, на прізвисько Темний, керований жадобою самовладдя, а зовсім не турботою про чистоту віри, наказав усунути й заарештувати Ісидора — і лише диво врятувало його від загибелі в застінках. Так Московська церква була відділена від світового християнства.
Дорогі брати і сестри! Дозвольте мені особливо зупинитися на тому доленосному моменті, який став поворотним в історії нашої церковної спільноти — Берестейській унії 1596 року.
Після довгих століть розділення, коли Київська митрополія опинилася розірваною між східним і західним центрами, наприкінці XVI століття настав момент істини. Шестеро з восьми єпископів древньої Київської митрополії зібралися у Бересті, щоб відновити втрачену єдність з Римським престолом. Не зі страху і не під примусом, а керовані щирим бажанням зберегти повноту кафоличної віри. Вони розуміли, що істинна Церква не може існувати в розколі, що східна і західна традиції — не вороги, а дві сестри, покликані свідчити про одну й ту саму істину. Як згодом скаже святий Папа Іван Павло ІІ — «дихати двома легенями».
Це не було ні зрадою, ні відступництвом, як намагаються подати деякі політичні сили. Навпаки! Берестейська унія стала актом збереження справжньої східної традиції; свідченням вірності вселенській єдності Церкви; відмовою підкорятися політичному тиску на помісну Церкву — як зі Сходу, так і з Заходу.
Але, на жаль, історія рідко буває поблажливою до тих, хто обирає нелегкий шлях єдності. У жовтні 1620 року Єрусалимський патріарх Феофан III, перебуваючи в Києві під охороною козаків, таємно висвятив Іова Борецького на розкольницького Київського митрополита, а також кількох інших ієрархів для єпархій східного обряду, відділених від Святого Престолу. Це різко загострило внутрішньоцерковну й внутрішньополітичну ситуацію в Речі Посполитій. Святим мучеником за єдність Церкви став Полоцький єпископ Йосафат Кунцевич. Його жорстоке вбивство у Вітебську в 1623 році показало: ідея церковної єдності викликала люте неприйняття у тих, хто звик до розколу та схизми. У 1643 році Папа Урбан VIII беатифікував Йосафата Кунцевича, а в 1867 році Папа Пій IX канонізував його. Мощі святого Йосафата у 1637 році були перенесені до римської базиліки Святого Петра, де й спочивають досі.
Святий Йосафат був не єдиним, хто постраждав за єдність Церкви. Під час заколотів козаки нерідко чинили насильство над християнами, які перебували в єдності з Римом. Російський цар Петро І, захопивши у 1705 році місто Полоцьк на території сучасної Білорусі, особисто наказав стратити католицьких монахів східного обряду. У 1874 році 13 селян українського села Пратулин на території нинішньої Польщі були розстріляні царськими військами за захист свого храму. У 1996 році Папа Іван Павло ІІ проголосив їх святими. Загалом, планомірний курс російської влади на знищення католицтва східного обряду тривав до 1905 року.
Після видання Маніфесту про віротерпимість (1905) греко-католики, які майже 70 років перебували в підпіллі, отримали можливість легалізувати своє релігійне життя. Більшість парафій та спільнот формувалася в Москві й Петербурзі. Справжній перелом настав у травні 1917 року, коли після падіння монархії та звільнення політичних заслань у Петрограді зібрався Собор католиків східного обряду. Під омофором митрополита Андрея Шептицького, який повертався зі заслання до Львова, собор затвердив Леоніда Федорова першим екзархом католиків візантійського обряду в Росії.
У ті ж роки в Москві формувалася дивовижна спільнота навколо Анни Абрикосової. Ця освічена жінка, в монашестві — сестра Катерина, створила в самому серці радянської столиці осередок візантійської духовності. Її квартира стала таємним притулком для тих, хто прагнув зберегти вірність Римському престолу. Вони молилися за східним обрядом, читали твори отців Церкви, підтримували одне одного у вірі.
Ці світлі образи затьмарює усвідомлення того, яка трагічна доля чекала на подвижників церковної єдності. Блаженний Леонід Федоров — помер на засланні у 1935 році. Анна / Катерина Абрикосова, священники Потапій Ємельянов і Олексій Зерчанинов — також померли в 1930-х роках після багаторічного тюремного ув’язнення…
Одразу після приєднання Західної України до СРСР за пактом Молотова — Ріббентропа розпочалася систематична ліквідація УГКЦ. Було заарештовано понад 800 священників. Львівську духовну семінарію закрили, монастирі, архіви й бібліотеки конфіскували, знищили або вивезли до Москви.
Німецька окупація (1941–1944) — роки тимчасового затишшя. УГКЦ отримала відносну свободу. Митрополит Андрей Шептицький рятував євреїв від депортації до таборів смерті, намагався балансувати між осудом нацистських злочинів і захистом своєї пастви. У 1944 році, передбачаючи повторну радянську окупацію, він призначив своїм наступником єпископа Йосифа Сліпого.
Невдовзі після смерті митрополита Андрея, навесні 1945 року, були заарештовані всі єпископи УГКЦ, більшість із них загинули в ув’язненні або на засланні. Радянська влада інсценувала у Львові фальшивий церковний собор, на якому за допомогою погроз добилася від частини греко-католицьких священників підтримки заздалегідь підготовленого безбожними властями рішення — про розрив єдності з Римським престолом, ліквідацію УГКЦ і приєднання парафій до відновленого Сталіним Московського патріархату.
Владика Йосиф Сліпий… Вісімнадцять років в’язниць, таборів, заслання. Вісімнадцять років принижень, голоду, холоду. Але коли 1963 року він нарешті вийшов на волю, світ побачив не зламаного старця, а ісповідника, чия віра загартувалася в цих випробуваннях. Його поява на Другому Ватиканському соборі стала справжнім потрясінням для багатьох. Українська Церква не загинула. Патріарх Йосиф Сліпий невтомно створював структури УГКЦ по всьому світу, а на території СРСР — від України до Казахстану — невпізнані священники звершували таємні літургії в лісах і печерах, у селянських хатах, у таборах і тюрмах, несли людям Слово Христа, таємно хрестили, вінчали, відспівували…
Сьогодні в демократичній Україні УГКЦ є вільною. Українські церковні структури діють у багатьох країнах світу. Зовсім нещодавно покійний Папа Франциск призначив наймолодшим кардиналом австралійського єпископа УГКЦ — Миколу Бичка. У Франції створено і діє Єпархія святого Володимира Великого з центром у Парижі.
І водночас ми з жахом спостерігаємо, як знайомі сценарії репресій знову розігруються. Уже четвертий рік — а насправді понад десять — триває агресивна війна Росії проти України. На окупованих Росією українських територіях греко-католицькі священники на довгі місяці зникають у катівнях і зазнають витончених знущань. Храми знову руйнуються ракетами та снарядами. Богослужіння забороняють під надуманими приводами.
У самій Росії ситуація не краща. Хоча формально наші спільноти не заборонені, тиск на них посилюється щодня. Росія на очах перетворюється на тоталітарну державу. Священникам доводиться балансувати буквально на межі, мати сміливість за прикладом Івана Хрестителя та Івана Золотоустого називати зло, що чинять можновладці, — злом. Але водночас не дати приводу для репресій і розгрому громади. Багатьом, як і мені, довелося залишити Росію під загрозою арешту й багаторічного ув’язнення, сподіваючись продовжити своє служіння в еміграції.
З іншого боку, і серед російських католиків, і навіть серед католицького духовенства є ті, хто підтримує й пропагує людиноненависницьку людожерську ідеологію Кремля. Нехай Господь помилує наших заблудлих братів!
Дорогі брати і сестри! Ми — спадкоємці великої традиції, яка пережила століття переслідувань. Традиції, яка вчить нас, що хрест — це не кінець, а початок. Що за Голгофою завжди приходить Воскресіння.
Нехай же заступництво всіх мучеників і ісповідників Католицької Церкви — від давнини й до сьогодні — допоможе нам зберегти віру та єдність. Щоб, коли минуть ці темні часи, ми змогли з чистим сумлінням сказати: ми зберегли те, що нам довірили. Ми залишилися вірними. Ми — продовжили історію.
Олександр Шведов — диякон Кримського екзархату Католицької Церкви візантійського обряду.
Доповідь на Регіональній екуменічній зустрічі «Який екуменізм для Східних Церков?»
Гренобль, 15 травня 2025 року.