Заповіт Патріарха Йосифа Сліпого у православному контексті

Заповіт Патріарха Йосифа Сліпого є одним із найважливіших документів його духовної спадщини, в якому він висловлює свої настанови, бачення майбутнього Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) та заклики до збереження віри й національної ідентичності українців. Цей документ є не лише особистим свідченням віри та переконань видатного церковного лідера, але й має значний еклезіологічний та історичний вимір.

Йосиф Сліпий був символом стійкості та непохитної вірності своїй Церкві. Пройшовши довгі роки переслідувань у радянських таборах, він не лише зберіг духовну силу, але й зумів відродити діяльність УГКЦ у Римі, працюючи над її міжнародним визнанням та розбудовуючи структури на еміграції. Одним із головних його прагнень було утвердження патріархального статусу УГКЦ, що стало одним із ключових питань у міжконфесійному діалозі між Католицькою та Православною Церквами.

Аналіз Заповіту Патріарха Йосифа з точки зору Православної Церкви дає можливість оцінити його богословські та еклезіологічні аспекти, зокрема в контексті православного розуміння церковної єдності, традиції та ієрархічного устрою. Важливим є також розгляд його поглядів на екуменізм, роль Української Церкви у світовому християнстві та національно-культурну складову його заповіту.

Ця стаття розгляне ключові аспекти Заповіту Йосифа Сліпого через призму православної богословської традиції, аналізуючи його значення в історичному та сучасному контексті міжконфесійних відносин.

1. Історичний контекст та особистість Патріарха Йосифа Сліпого

Постать Патріарха Йосифа Сліпого є однією з ключових у новітній історії Української Греко-Католицької Церкви. Його життя охопило періоди значних випробувань для УГКЦ: радянські репресії, підпілля, еміграцію та спроби відновлення патріархального устрою. Його Заповіт слід розглядати саме в цьому історичному контексті, оскільки він відображає головні прагнення Патріарха — збереження віри, боротьбу за незалежність Церкви та єдність українського народу.

Йосиф Сліпий народився у 1892 році, здобув богословську освіту у Львові та Інсбруку, а в 1944 році став главою УГКЦ, успадкувавши цю місію від Митрополита Андрея Шептицького. Проте його служіння було перервано після радянської окупації, коли він разом з іншими єпископами УГКЦ був заарештований і засуджений на 18 років каторги. У таборах він витримав важкі випробування, залишаючись вірним своїм переконанням.

У 1963 році, завдяки міжнародному тиску, Патріарха Йосифа було звільнено, і він оселився в Римі, де розпочав новий етап свого служіння: відновлення структур УГКЦ на Заході, розбудову Українського католицького університету та боротьбу за визнання патріархального статусу Церкви.

У своєму Заповіті він наголошує на необхідності єдності українців навколо Христової віри та боротьби за визнання своєї духовної спадщини:

"Всі ми, католики і православні, боремося за востання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа!"

Ці слова підкреслюють його глибоку переконаність у тому, що УГКЦ має не лише етнічне чи регіональне значення, а є частиною вселенського християнства. Його місія виходила за межі лише української громади, адже він прагнув, щоб його Церква отримала рівноправний статус серед інших Східних католицьких церков і усвідомлювала свій зв'язок з православнми братами.

З православної точки зору, боротьба Йосифа Сліпого за патріархат є важливим еклезіологічним питанням. У православній традиції патріархат є природною формою церковного управління для автокефальних Церков. Однак для УГКЦ, яка перебуває у сопричасті з Римом, цей статус викликав неоднозначну реакцію, зокрема у Ватикані, оскільки встановлення патріархату могло змінити баланс відносин між Східними католицькими Церквами та Римським престолом.

Таким чином, історичний контекст і особистість Патріарха Йосифа відіграють важливу роль у розумінні його Заповіту. Це документ, який підсумовує його головні прагнення — відстоювання віри, боротьбу за церковну незалежність та збереження української духовної традиції у складних історичних умовах.

2. Основні положення Заповіту

Заповіт Патріарха Йосифа Сліпого є підсумком його багаторічного духовного та пастирського служіння, що розкриває головні ідейні та богословські принципи, якими він керувався. У ньому міститься глибока віра в місію Української Греко-Католицької Церкви, прагнення до її розвитку та боротьба за збереження релігійної та національної самосвідомості українців.

Центральними темами документа є:

• Вірність Христу та Церкві — Йосиф Сліпий закликає до збереження віри навіть у найважчих умовах, наголошуючи на її духовному пріоритеті.
• Єдність українського народу — він розглядає Церкву як важливий фактор консолідації українців у світі, особливо в умовах еміграції та радянських репресій.
• Розвиток духовної та культурної спадщини — підкреслює необхідність плекати богословську, літургійну та культурну традицію, зберігаючи власну ідентичність.
• Патріархат УГКЦ — ставить перед майбутніми поколіннями завдання довершити справу утвердження власного церковного устрою.

Давайте розглянемо їх детальніше.

2.1. Вірність Христу та Церкві

Одна з ключових ідей Заповіту — це наголос на тому, що віра має бути стрижнем життя кожного християнина. Патріарх Йосиф попереджає про небезпеку відступництва та секуляризації, які можуть зруйнувати духовні основи суспільства. Він застерігає від байдужості до релігії та закликає завжди пам’ятати про своє покликання в Христі і захищати Церкву:

“Добро нації треба деколи боронити перед ворогами, чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов'язок позитивно дбати про її добро, обов'язок і право боронити її проти будь кого, що спричинив би їй шкоду.”

Щодо своїх особистих орієнтирів та переконань Патріарх пише:

“Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таїнственним Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними і матеріяльними скарбами вселюдського значення, визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі.”

Ці слова мають особливий резонанс у православній традиції, яка також наголошує на збереженні вірності Христу як основоположному принципі життя Церкви. Однак у православному контексті вірність Церкві означає боронити Православну Церкву до якої належать більшість українських християн. Православна еклезіологія стверджує, що справжня Христова Церква здійснюється лише у спільноті, яка не тільки зберігає апостольську спадкоємність без розриву — це є в УГКЦ, але й вірно передає апостольське вчення як воно розкрите у церковному Переданні. У цьому контексті позиція Йосифа Сліпого про оборону Церкви може сприйматися православними неоднозначно, оскільки з самого часу Берестейської Унії греко-католики та православні стали претендувати на ту саму матеріальну і культурну спадщину Київської митрополії, через що в історії бували чисельні сутички, погроми та протистояння.

Для православного богослов’я УГКЦ залишається частиною Католицької Церкви, яка має інше догматичне вчення та автономну юрисдикційну структуру і на даний момент перебуває у розколі зі Вселенським православ'ям, тому в православному розумінні боронити Церкву ознаає в тому числі й оберігати її та її майно від зазіхань братів римського сопричастя.

2.2. Єдність українського народу та Церкви

Патріарх Йосиф у своєму Заповіті приділяє значну увагу питанню єдності українців, яка, на його думку, має бути заснована на християнських цінностях і християнській родині. Він закликає вірних не втрачати своєї духовної спадщини та залишатися міцно пов’язаними з Церквою, незалежно від обставин:

“Християнська родина це основа здорового суспільства народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповітую вам: Збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як невгасаюче вогнище життя і здоров'я Церкви і Народу!”

Йосиф Сліпий розглядає Церкву не лише як духовний осередок, а й як головний інститут, який об’єднує українців. Його слова звернені як до вірних в Україні, так і до представників діаспори, для яких питання збереження ідентичності було особливо актуальним.

У православному богослов’ї також існує розуміння родини як спільноти, яка зберігає християнську традицію та формує як державу, так і націю. Проте важливо підкреслити, що православна традиція вбачає єдність передусім у церковному сопричасті, а не в національному чи етнічному принципі.

Православні богослови неодноразово висловлювали застереження щодо надмірного поєднання національного та церковного, вважаючи, що Церква має об’єднувати всі народи у Христі, а не прив’язуватися до окремої національної ідентичності. У цьому контексті православна традиція застерігає від використання Церкви як інструменту національної боротьби.

2.3. Плекання духовної та культурної спадщини

Йосиф Сліпий наголошує, що віра не може бути відірваною від культури та традицій. Він розглядає Церкву як носія богословської, літургійної та мовної спадщини, яка повинна передаватися з покоління в покоління.

“Тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріярхату.”

Цей аспект є важливим як для греко-католицької, так і для православної традиції. Православ’я завжди розглядало духовну культуру як невіддільну від церковного життя. Багато православних богословів наголошують, що кожна Помісна Церква має свою унікальну традицію, яка формується в історичному та культурному контексті.

Проте існує певна відмінність у підходах:

• Православна Церква розглядає літургійну традицію як таку, що передається з покоління в покоління і, головне, відзеркалює православне богослов'я, через що не може бути радикально зміненою внаслідок культурних або богословських впливів, які би суперечили традиції чи вводили до неї щось неприродне.
• УГКЦ у XX столітті почала відновлювати свою візантійську ідентичність, але кілька століть перед тим некритично впитувала латинське богослов'я і практики, що інколи призводило до сприйняття її як “церкви-гібриду” між латинською та східною традиціями. Якщо зараз літургійний обряд УГКЦ майже позбавився латинських нашарувань, то літургійне богослов'я все ще більше відзеркалює Рим ніж Візантію.

Сам Йосиф Сліпий усвідомлював ці виклики, тому він закликав зберігати власну літургійну та богословську традицію, не втрачаючи при цьому сопричастя з Католицькою Церквою.

2.4. Боротьба за патріархат як частина духовного заповіту

Однією з найбільш суперечливих тем Заповіту є прагнення до утвердження патріархату УГКЦ. Йосиф Сліпий бачив у цьому не просто адміністративний статус, а символ духовної незалежності та зрілості Української Церкви:

"Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности."

У православному розумінні патріархат є ознакою автокефальної Церкви, що не залежить від зовнішніх юрисдикцій. Однак у випадку УГКЦ це питання ускладнюється тим, що вона залишається в сопричасті з Римом. Для православних богословів така ситуація виглядає суперечливою, оскільки патріархальна структура традиційно передбачає повну церковну незалежність.

Попри це, заклик Йосифа Сліпого до створення патріархату УГКЦ став ключовим моментом його спадщини. Для його послідовників це було символом церковного відродження, а для православного середовища — викликом для роздумів про майбутнє міжконфесійного діалогу.

Пропоную розглянути питання патріархату детальніше.

3. Питання патріархату УГКЦ

Отже, одним із ключових питань, яке порушується у Заповіті Патріарха Йосифа Сліпого, є боротьба за визнання патріархату Української Греко-Католицької Церкви. Це питання мало не лише богословський, але й церковно-історичний та політичний вимір, оскільки торкалося як внутрішніх відносин УГКЦ із Римом, так і міжконфесійного діалогу з Православною Церквою.

3.1. Боротьба за патріархат як місія Патріарха Йосифа

У своїй діяльності Йосиф Сліпий послідовно обстоював ідею надання УГКЦ патріархального статусу, вважаючи це необхідною умовою для її зміцнення та розвитку. У Заповіті він звертається до майбутніх поколінь із закликом продовжувати цю боротьбу:

“Возлюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!”

Цей заклик відображає його глибоке переконання, що УГКЦ, маючи свою історичну та духовну традицію, заслуговує на рівний статус із іншими Східними католицькими церквами, які мають власні патріархати.

3.2. Погляд Православної Церкви на питання патріархату УГКЦ

З православної точки зору, прагнення до патріархального статусу УГКЦ є проблематичним, оскільки воно зачіпає фундаментальні питання церковної єдності та традиційного устрою Східного християнства. У православній еклезіології патріархат є атрибутом автокефальної Церкви, тоді як УГКЦ залишається частиною Католицької Церкви, підпорядкованою Папі Римському.

Відповідно, православні богослови часто сприймають прагнення греко-католиків до патріархату як суперечливий крок, який не відповідає традиційному канонічному устрою Католицької Церкви. Крім того, це питання ускладнюється історичною напруженістю між греко-католиками та православними, зокрема в Україні, де обидві конфесії мають довгу історію взаємодії та конфліктів.

В цей самий час, Патріарх Йосиф саме в патріаршому устрої вбачає запоруку православно-католицької єдності в Україні:

“Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з'єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви!”

Стан католицько-православного діалогу зараз такий, що створення католицького патріархату в Києві виглядало би як експансіоністський крок, спрямований на конкуренцію, на посилення УГКЦ власних позицій, а не на пошук єдності. Історично Київська митрополія не мала патріаршого статусу ні до Унії, ні після, тому православними це не сприйматиметься як відновлення колишнього стану, чим традиційно греко-католики пояснюють свою місійну діяльність за межами Галичини. 

3.3. Реакція Ватикану на патріархальні прагнення УГКЦ

Попри активні спроби Йосифа Сліпого домогтися офіційного проголошення патріархату, Ватикан утримувався від цього кроку, визнаючи лише титул Верховного архієпископа для глави УГКЦ. Це пояснювалося кількома причинами:

• Небажанням загострювати відносини з Православною Церквою, особливо в контексті екуменічного діалогу.
• Стратегією Ватикану щодо східних католицьких церков, згідно з якою нові патріархати створювалися лише в особливих випадках.
• Політичним фактором, зокрема радянським тиском на Ватикан у питаннях, що стосувалися українських греко-католиків.

Таким чином, питання патріархату УГКЦ залишається відкритим і до сьогодні. Для православної еклезіології ця проблема є особливо чутливою, оскільки патріархальний статус традиційно асоціюється з незалежністю та автокефалією, тоді як у випадку УГКЦ він розглядається у зовсім іншому контексті.

4. Екуменічні аспекти Заповіту

Питання єдності християн та відносин між різними конфесіями є важливою темою Заповіту Патріарха Йосифа Сліпого. Протягом свого життя він брав активну участь у дискусіях щодо діалогу між Східною та Західною християнськими традиціями, прагнучи віднайти шляхи до об’єднання та порозуміння.

4.1. Бачення християнської єдності у Заповіті

Йосиф Сліпий наголошує на тому, що завданням Української Греко-Католицької Церкви є не лише збереження власної духовної ідентичності, але й сприяння єдності серед усіх християн. У Заповіті він говорить про важливість єднання віруючих навколо Христа:

“Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячелітня культура!”

Ці слова демонструють його прагнення до вселенської єдності, що відображає позицію УГКЦ як церкви, яка поєднує східну літургійну традицію з приналежністю до Римської Церкви.

“Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнавання та всі терплять за свою віру в Єдиного Бога!”

Цей заклик Йосифа Сліпого можна оцінити як позитивний жест визнання страждань Православної Церкви України, яка так само, як і УГКЦ, зазнала жорстоких переслідувань у радянський період. Православне богослов’я наголошує на важливості свідчення віри перед обличчям гонінь, тому підтримка релігійної свободи для всіх християн є важливим спільним принципом.

Водночас, у православній традиції питання "прав" Церкви розглядається не лише у правовому чи політичному вимірі, а насамперед у контексті апостольської спадкоємності та канонічної єдності. Тому для православних важливо, щоб захист Церкви не означав виправдання її розділення, а радше сприяв поверненню до єдності у спільній вірі.

4.2. Православний погляд на екуменічні ідеї Йосифа Сліпого

З православної точки зору, питання єдності Церкви розглядається через призму повернення до традиційної апостольської віри, а не лише через адміністративне або догматичне зближення. Православна Церква сприймає себе як ту частину Церкви Христової, яка зберігла в усій повноті первісне апостольське вчення, тому екуменічні ініціативи, які передбачають компроміси в богословських питаннях, часто зустрічають критику.

Хоча Йосиф Сліпий закликав до діалогу між конфесіями, його бачення єдності відрізнялося від православного розуміння. Для православної традиції справжня єдність можлива лише через повне відновлення спільності у вірі та догматиці, тоді як позиція греко-католиків передбачала можливість дотримання католицької догматики при збереженні власної східної богословської ідентичності в межах Католицької Церкви та відновлення сопричастя з православними без перегляду догматичних основ католицтва.

4.3. Вплив II Ватиканського Собору на екуменічні погляди Йосифа Сліпого

II Ватиканський Собор (1962–1965) мав великий вплив на екуменічний рух і визначив новий підхід Католицької Церкви до православ'я та інших християнських традицій. Йосиф Сліпий, беручи участь у роботі Собору, підтримував відкритий діалог між конфесіями, хоча й виступав за збереження особливостей УГКЦ.

Православні богослови по-різному оцінюють наслідки цього Собору. Дехто вважає його спробою подолати історичні поділи, тоді як інші критикують деякі його рішення за розмитість у догматичних питаннях. У цьому контексті позиція Йосифа Сліпого була унікальною: він прагнув екуменізму, але водночас наполягав на збереженні східної традиції та самостійності УГКЦ.

4.4. Спадщина екуменічного бачення Йосифа Сліпого

Сьогодні багато ідей Йосифа Сліпого продовжують відігравати важливу роль у міжконфесійному діалозі. Його бачення єдності було засноване на вірі в можливість порозуміння між християнами, хоча практичні механізми цього єднання залишаються предметом дискусій:

“Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в'яжеться змагання за церковне з'єдинення українського народу.”

Для православних богословів важливо оцінювати екуменічні ініціативи крізь призму вірності апостольській традиції, а не лише через спроби адміністративного примирення між конфесіями. У цьому сенсі підхід Йосифа Сліпого може бути сприйнятий як важливий, але неоднозначний крок у напрямку міжконфесійного діалогу.

5. Заклик до збереження віри та національної ідентичності

Останні частини Заповіту Патріарха Йосифа Сліпого містять заклик до збереження віри та української національної ідентичності, що він вважав двома нерозривними складовими існування Української Греко-Католицької Церкви. Його думки щодо цього питання перегукуються як із загальним богословським розумінням ролі Церкви в суспільстві, так і з викликами, які стояли перед українцями в XX столітті.

5.1. Роль освіти в житті українця

Патріарх наголошує, що наука є основою духовного та морального життя кожної людини, а особливо — українця, який протягом століть змушений був боротися за свою ідентичність і свободу. Він застерігає від духовного та інтелектуального занепаду та втрати зв’язку з Христовою Церквою:

“Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу, пам'ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука — це їхнє дихання жизні!”

Цей заклик має особливе значення в контексті атеїстичних переслідувань XX століття, коли радянська влада намагалася викорінити християнство з українського суспільства. Йосиф Сліпий розглядав духовну освіту як головний об’єднавчий фактор, який допомагає народові вистояти навіть у найважчих обставинах.

5.2. Національна ідентичність і Церква

Патріарх розглядав Українську Церкву не тільки як духовну інституцію, а й як хранителя національної культури, традицій і мови. У цьому він багато в чому наслідував свого попередника, митрополита Андрея Шептицького, який також вважав, що УГКЦ відіграє важливу роль у формуванні української самосвідомості.

З православної точки зору, Церква справді є важливим фактором культурного розвитку нації, однак наголос у православному богослов’ї робиться насамперед на її духовному вимірі, а не на етнічному. Православна традиція застерігає від надмірного ототожнення національного та церковного, оскільки головною метою Церкви є спасіння душ, а не політична чи культурна боротьба.

5.3. Єдність між Східною та Західною традиціями

У світлі сучасного богословського діалогу між Католицькою та Православною Церквами питання віри та ідентичності набуває нового значення. Змішана православно-католицька комісія з богословського діалогу, яка працює з 1980-х років, досліджує історичні та догматичні розбіжності між двома традиціями і часто доходить висновку, що принципові відмінності між ними значно менші, ніж це здається на перший погляд.

Зокрема, у документах цієї комісії наголошується, що розходження між Православною та Католицькою Церквами історично не заважали зберігати єдність, оскільки багато з них стосуються більше адміністративних і культурних аспектів, а не богословських основ віри. Наприклад, на Баламандській конференції (1993) було визнано, що уніатизм не може бути моделлю для єдності, однак і розкол між Східною та Західною Церквами не є абсолютним.

У цьому контексті Заповіт Йосифа Сліпого можна розглядати як свідчення його особистої боротьби за збереження віри в умовах переслідувань, але також як частину ширшого екуменічного процесу. Його погляд на роль УГКЦ як мосту між Сходом і Заходом може бути важливим у сучасних дискусіях про можливості відновлення єдності між Православною та Католицькою Церквами.

5.4. Чи можливе примирення між конфесіями?

З православної точки зору, примирення між Католицькою та Православною Церквами можливе лише за умови повернення до єдиної апостольської віри без компромісів у догматичних питаннях. Проте сучасний богословський діалог показує, що більшість конфліктів минулих століть мали більше історичний і політичний характер, ніж богословський.

Значною мірою діяльність Патріарха Йосифа Сліпого та його заклик до збереження віри можуть бути розглянуті як частина цієї еволюції міжконфесійних відносин. Його наголос на важливості української християнської традиції вказує на те, що він бачив УГКЦ не як тимчасовий компроміс між Сходом і Заходом, а як рівноправну частину вселенської Церкви.

Таким чином, аналіз Заповіту з православної точки зору дозволяє не тільки оцінити його богословське значення, а й розглянути його у світлі сучасного діалогу між двома гілками християнства. В умовах пошуку шляхів до примирення між Католицькою та Православною Церквами спадщина Йосифа Сліпого може слугувати важливим нагадуванням про необхідність збереження віри та відкритості до єдності в Христі.

6. Підсумкові міркування

Спадщина Патріарха Йосифа Сліпого є складним і багатогранним феноменом, який викликає різні оцінки як у католицькому, так і в православному середовищі. З одного боку, його діяльність сприяла відродженню Української Греко-Католицької Церкви та збереженню української духовної традиції. З іншого боку, його боротьба за патріархат і прагнення до утвердження УГКЦ як рівноправної частини Католицької Церкви викликали неоднозначну реакцію серед православних богословів.

6.1. Йосиф Сліпий як символ спротиву та вірності

Для багатьох українських християн Патріарх Йосиф є символом стійкості у вірі. Його довголітнє ув’язнення в радянських таборах та подальша боротьба за відродження УГКЦ зробили його легендарною постаттю в історії українського християнства.

У цьому контексті православне богослов’я визнає його відданість вірі, проте ставлення до його діяльності залишається неоднозначним через його активну роль у збереженні греко-католицької ідентичності, що в православній традиції розглядається як розкол, спричинений Берестейською унією.

6.2. Проблема патріархату з православної перспективи

Найбільше непорозуміння між православними та греко-католиками стосується питання патріархального статусу УГКЦ. У православній традиції патріархат є атрибутом автокефальної Церкви, яка не підпорядковується іншому першоієрарху. Для УГКЦ, яка перебуває в сопричасті з Римом, патріархат мав би інше значення, що створює канонічні труднощі.

З православної точки зору, боротьба за патріархат УГКЦ могла сприйматися як спроба утвердити структуру, яка не є частиною історичної православної традиції. Це особливо проявлялося у стосунках між УГКЦ та Українською Православною Церквою, де питання церковної юрисдикції та національної ідентичності ставали предметом суперечок.

6.3. Відношення до екуменізму та православно-католицького діалогу

Хоча Йосиф Сліпий підтримував ідею єдності християн, його підхід до цього питання не завжди збігався з православним баченням екуменізму. Він прагнув діалогу, але водночас залишався прихильником чіткої греко-католицької ідентичності.

У богословському діалозі між Православною та Католицькою Церквами, який триває з кінця XX століття, робиться наголос на тому, що багато історичних суперечностей не є догматичними. Це підтверджують численні документи змішаної православно-католицької комісії, які свідчать, що відмінності між східною та західною традиціями не є перешкодою для єдності.

Однак діяльність Йосифа Сліпого часто розглядалася не в контексті богословського примирення, а як боротьба за автономність УГКЦ, що створювало нові виклики для православно-католицьких відносин.

6.4. Йосиф Сліпий у православній оцінці: герой чи суперечлива фігура?

Загалом, православне ставлення до Патріарха Йосифа Сліпого можна розділити на два основні погляди:

1. Позитивний – як до людини, яка витримала переслідування та залишилася вірною своїй традиції, не зрікшись віри.
2. Критичний – як до релігійного діяча, який розвивав структуру, що розглядається православ’ям як частина католицького прозелітизму серед східних християн.

Таким чином, спадщина Йосифа Сліпого є водночас важливим внеском у релігійну історію України та складним викликом у контексті православно-католицьких відносин. Його діяльність залишається точкою дискусій між двома традиціями, які досі намагаються знайти шляхи до порозуміння та єдності.