«Російський світ» як спотворення православної ортопраксії

Питання про те, чи є «російський світ» єрессю, стало майже звичним у сучасних церковних дискусіях. Одні богослови пропонують прирівняти його до хибних учень минулого, інші окреслюють як нову форму тоталітарної релігійності. Причини зрозумілі: ця ідеологія вторглася туди, де мають звучати інші слова і діяти інші закони — у церковний простір. Вона намагається говорити мовою віри, апелює до історії, цитує святих отців і підмінює церковні категорії політичними.

І все ж, попри емоційну очевидність, богословське питання залишається відкритим: чи можна назвати «російський світ» єрессю? Чи відповідає він визначенню, що сформоване вселенською традицією? І що саме в ньому суперечить православ’ю?

Аргументи тих, хто вважає «російський світ» єрессю

Існує ціла група богословів і церковних інтелектуалів, які наполягають: «русский мир» — це не просто політична доктрина, а новітня єресь. На їхню думку, ідеологія створює власне бачення спасіння, Церкви та історії, і тому виходить за межі традиційного православного вчення. І справді, коли дослухатися до цієї позиції, певні її аргументи виглядають доволі логічними. Давайте їх розглянемо.

1. Нова сотеріологія: спасіння через цивілізацію

Перший аргумент: «російський світ» пропонує альтернативну концепцію спасіння. Належність до умовної «русской цивилизации» подається як духовна цінність сама по собі, а інколи — як передумова для правильного християнства. За логікою цього мислення, «правильний» шлях до Бога визначається не внутрішньою вірою, не причастям до Христового Тіла, а участю в культурно-політичній спільноті. Це нагадує ті давні вчення, де спасіння ототожнювали з певною гностичною групою чи етнічною спільнотою.

2. Підміна еклезіології: Церква як імперський простір

Другий аргумент стосується розмиття меж між Церквою та державою. Прихильники терміну «єресь» вказують, що «російський світ» перетворює Церкву на додаток до імперського проєкту. Кордони церковності, у цій логіці, визначаються не Євхаристією, не єпископською структурою, а мовою, історією та геополітикою. Тобто Церква перестає бути містичним Тілом Христовим і стає культурно-політичним простором, який повинен розширюватися разом із державним впливом Росії.

3. Політичний месіанізм: Росія як «третій Рим»

Ще один аргумент — надання державі месіанського статусу. Ідея «третього Риму» сама по собі — історичний наратив, який виник у середньовіччі, але в контексті російського світу він перетворюється на квазідогматичне твердження. Держава отримує характер обраності, історичної місії, навіть есхатологічної ролі. Це виглядає як світська версія хіліазму, яку рання Церква не раз засуджувала.

4. Легітимізація насильства як догматичної норми

Останній аргумент — апологія насильства. Російські ідеологи, а подекуди й церковні діячі, називають війну священною, благословляють агресію, пояснюють її «божественною волею». Для багатьох критиків така трансформація виглядає як викривлення самої природи християнства, де насильство ніколи не було чеснотою.

Ці аргументи створюють враження, ніби перед нами дійсно нова форма єресі. Але проблема полягає в іншому: у православній традиції єресь має дуже конкретне визначення. І коли ми до нього звертаємося, картина змінюється.

Чому «російський світ» є не єрессю, а спотворенням православ’я

Попри силу емоцій та аргументів, які звучать у дискусіях, церковна традиція чітко розрізняє між єрессю та викривленою практикою. Єресь — це завжди помилка у вченні, спроба змінити догмати, заперечити природу Христа чи Трійці, або ж створити нову доктрину спасіння. Саме тому Церква може накладати на єретичні течії анафеми: вони зачіпають фундамент віри.

У випадку «російського світу» ми бачимо інше. Ця ідеологія не переписує догматичних формул. Вона не пропонує іншого Бога, іншого Христа чи іншої Трійці. Її дія відбувається не на рівні віровчення, а на рівні способу християнського життя — і саме тому вона потрапляє в іншу категорію спотворення православʼя.

Православна традиція тримається на трьох нерозривних складових:

• Правдива віра (ортодоксія) — правильне сповідання догматів.
• Правдиві таїнства — дійсні звершення Євхаристії, Хрещення, Миропомазання.
• Правдиві вчинки (ортопраксія) — життя згідно з Євангелієм, у дусі любові, милосердя і правди.

Для того щоб певне явище було визнане єрессю, воно має перекручувати перший стовп — ортодоксію. Саме цього «русский мир» не робить. Догматична оболонка лишається, цитати з отців Церкви лишаються, символ віри не змінюється. Усе виглядає «канонічно». І саме тому деякі богослови кажуть: ми не можемо назвати це єрессю — в церковно-правовому сенсі бракує необхідного елементу. Але є те, що не менш руйнівне: викривлення ортопраксії.

Те, що робить «російський світ», відбувається на іншому рівні — рівні практичного християнства, способу соціальної та моральної поведінки. Це не спотворення догматів, а спотворення життя. Не фальсифікація віри, а фальсифікація християнської дії.

І саме в цьому — ключ до розуміння феномену. «Русский мир» не створює нової догматики, але викривлює сам спосіб буття в Церкві. Це не єресь у строгому значенні, але настільки глибоке порушення ортопраксії, що православ’я перестає бути впізнаваним у тих, хто цю ідеологію сповідує.

Де насправді проблема: «російський світ» суперечить ортопраксії

Якщо в догматичному полі «русский мир» не створює очевидної єресі, то в полі практичного християнства ситуація зовсім інша. Тут ми бачимо не просто помилки чи політичні девіації, а глибоку суперечність Євангелію. Православна ортопраксія завжди була не менш визначальною, ніж ортодоксія: Христос говорить «по плодах їхніх пізнаєте їх». Саме плоди показують істинність або хибність релігійної системи. І в цьому вимірі «російський світ» демонструє цілком виразні антиєвангельські риси.

Основою християнської дії є шанування життя, відмова від ненависті, турбота про ближнього. Натомість російський світ пропонує культ смерті й насильства під виглядом «священної боротьби». У публічному дискурсі російського церковного керівництва ідеологічна лексика про «очищення», «визволення», «історичну місію» набуває сакрального забарвлення. Усе це суперечить євангельським засадам миру, лагідності та любові до ворога — не як політичної слабкості, а як фундаменту християнського життя.

Православ’я не заперечує оборону, але не може прийняти агресію як богословський принцип. Російський світ робить саме це.

Формально таїнства в юрисдикції РПЦ лишаються дійсними. Але питання не лише у формі — а в тому, що зі зміною внутрішнього змісту таїнства перетворюються на інструмент державної пропаганди.

Освячення зброї, благословення військових колон, риторика про «військові хресні ходи» — це не просто дивні символічні жести. Це трансформація культу: в центрі богослужіння опиняється не Христос, а держава, її армія, її політичний проект. Таким чином класична християнська ортопраксія — молитва, покаяння, любов, милосердя — поступається місцем ритуалізованому націоналізму.

Християнська традиція вчить, що кожна людина є образом Божим — незалежно від національності, мови чи політичних поглядів. Але російський світ вводить іншу шкалу цінності: «свої» мають повноту гідності, «чужі» — можуть бути «перевиховані», «очищені», «звільнені» або просто знищені. Це не просто антигуманізм. Це антропологічна доктрина, яка прямо суперечить євангельській заповіді любові.

Подібна сегрегація не є єрессю як догматичним викривленням — це порушення базового християнського світобачення, яке має виражатися в діях, а не в деклараціях.

Православний пастир має вести людину до Христа, а не до політичних ідолів. Але в парадигмі російського світу духовенство часто виступає не як служитель Євангелія, а як агент державної політики: пропагує агресію, формує націоналістичні настрої, легітимізує насильство.

Це порушує саму природу пастирського служіння. Святе Письмо і святоотецька традиція неодноразово застерігають від спокуси змішувати політичне й духовне. Російський світ руйнує цю межу, підмінюючи смиренне служіння політичним інструменталізмом.

У підсумку ми бачимо не єресь у догматичному значенні, а глибоку деформацію християнської дії — ортопраксії. І саме це робить ідеологію російського світу настільки небезпечною: вона зберігає церковну форму, але спустошує її зсередини.

Історичний контекст: як Церква карала за гетеропраксію

Якщо поглянути на церковну історію ширше — не лише в російській, а й у вселенській перспективі — стає зрозумілим: покарання за гетеропраксію, тобто за антихристиянські вчинки, завжди було звичною частиною церковної дисципліни. Єресь — це помилка у вченні. Але коли проблема полягала не в словах, а в ділах, Церква діяла іншим інструментом: позбавленням сану, відлученням, усуненням від служіння. І таких випадків упродовж століть було чимало.

У руській традиції до гетеропраксії ставилися не менш серйозно, ніж на Заході. У XI–XII століттях боролися з симонією — корупційною практикою, яка не мала жодного стосунку до єресей, але підривала саму суть пастирського служіння. У XVI столітті на Московії карали духовних осіб, які благословляли насильство опричнини. Патріарха Никона усунули не за догматичну помилку, а за самовладдя і політичні амбіції. У XIX столітті регулярно позбавляли сану священників за пияцтво, зловживання або моральну деградацію. У XX столітті фактично відлучали тих, хто брав участь у радянських репресіях чи підтримував їх. У XXI столітті окремих кліриків карали за пропаганду насильства чи співпрацю з мафіозними структурами. В усіх цих випадках підставою були вчинки, несумісні з Євангелієм.

Міжнародна історія дає не менш промовисті приклади. Вселенські Собори боролися із симонією як із моральною девіацією, а не як з єрессю. Зокрема християн, які зреклися віри під переслідуванням, тимчасово відлучали через їхню поведінку, а не через догматичне відхилення. Єпископів карали за політичні інтриги та насильство в епоху Античності й Середньовіччя. У період хрестових походів відлучали воєначальників за різанину мирних жителів. У XX столітті Церква засуджувала фашистських діячів і мафіозних босів не за те, що вони неправильно вірили, а за те, що вони робили. Поведінка, несумісна з християнською етикою, завжди була підставою для найсуворіших заходів.

Усі ці приклади — і російські, і вселенські — демонструють одну закономірність: Церква завжди карала не тільки за хибне вчення, а й за хибне життя. Там, де поведінка служителя чи спільноти руйнувала євангельську етику, Церква не вагалася застосувати дисциплінарні заходи, аж до відлучення.

У цьому контексті поведінка сучасного російського церковного керівництва не є чимось унікальним чи «непідсудним». Якщо в минулі століття духовних осіб відлучали за благословення насильства, співпрацю з тиранією, участь у політичних репресіях чи підміну пастирської відповідальності політичним служінням, то ті самі критерії можуть бути застосовані й сьогодні.

З богословської точки зору висновок цілком прямий: патріарх та ієрархи, які пропагують ідеологію «російського світу», можуть бути відлучені за ті самі порушення ортопраксії, за які Церква історично карала десятки їхніх попередників. Це не політика й не прецедент сучасності — це внутрішня логіка церковної традиції, яка захищає не тільки правильну віру, а й правильне життя.

Чому це важливо: богословські наслідки

Богослов’я ніколи не існує у вакуумі. Воно завжди вкорінене в людській поведінці, у тому, як християни моляться, мислять і діють. Тому питання про «російський світ» не зводиться до словесних визначень. Воно зачіпає саме життя Церкви.

Єресь як догматичне відхилення — формально чітко окреслена категорія. І якщо застосовувати це визначення строго, «русский мир» у цю рамку не вписується. Догмати лишаються недоторканими — принаймні зовні. Але водночас ця ідеологія підточує іншу опору церковної традиції: правдиве християнське життя, ту практику віри, яка має показувати світові Христа через миротворчість, покаяння і любов до людини.

Саме тому феномен «російського світу» небезпечний у спосіб більш тонкий і, можливо, більш руйнівний, ніж класичні єресі. Він не сперечається з догматами — він робить їх незначущими. Він не заперечує віру — він позбавляє її змісту, перетворюючи християнство на ритуальний супровід імперської політики. У результаті зникає те, що має бути впізнаваним: спосіб життя, який відповідає Євангелію.

Це і є головний богословський наслідок. Не зміна догматів, а перекручення християнської дії, заради якої ці догмати існують. Там, де ортопраксія руйнується, навіть правильна віра втрачає сенс — вона більше не свідчить про Христа, а служить виправданням насильства.

За що відлучати патріарха Кіріла

«Російський світ» не створює нової догматики, не формулює іншого символу віри і не пропонує нового Бога. Формально він не вписується у класичні схеми єресей. Але це не пом’якшує проблему, а радше оголює її справжній масштаб. Ідеологія використовує мову православ’я, але спрямовує її проти євангельської ортопраксії — проти миру, любові до ближнього, шанування людського життя, чесної пастирської відповідальності.

З цієї точки зору, питання «єресь чи не єресь» виявляється другорядним. Важливішим є інше: ця ідеологія спотворює християнство так глибоко, що воно перестає бути джерелом світла і любові, перетворюючись на інструмент виправдання насильства. Саме тому, користуючись власною ж традицією, Церква має всі богословські підстави назвати речі своїми іменами й застосувати до апологетів «російського світу» ті самі критерії, які застосовувала до порушників ортопраксії в минулі століття.

Ми не зобов’язані вигадувати нову теорію єресей. Достатньо чесно подивитися на плоди. І вони вже показують, у який бік насправді веде ця ідеологія — і наскільки вона далека від того, що в Церкві завжди називали православ’ям.