Продовжуємо публікацію низки проповідей о. доктора (згодом Верховного Архиєпископа УГКЦ) Мирослава Івана Любачівського на тему церковного вчення про Літургію і Таїнство Причастя.
В цій четвертій проповіді предстоятель УГКЦ роз'яснює значення причастя Христові в духовному житті Його учнів-послідовників, коротенько проте по суті розкриває три чинника, від яких залежить правдиве відправлення Безкровної Жертви, а також проголошує велич Тайни Євхаристії, яка посідає найвище місце серед інших скарбів Христової Церкви.
Вартість і значення Божественної Літурґії як жертви
Вартість кожної жертви залежить від трьох чиників, а саме: 1. Від того, хто її приносить — від священика; 2. від самої жертви, яку приноситься, а врешті 3. від завдання, заради якого дана жертва приноситься й як вона його осягає. Взявши ці три елементи під увагу, треба сказати, що немає в світі нічого досконалішого й більш успішного в осягненні мети як жертва Божественної Літурґії.
1. Найперше щодо священика, який її приносить. В ній літурґізує не якесь хоч би й найвище Боже сотворіння, але сам Божий Син єдинородний. Це правда, що коло престолу стоїть священик і він вимовляє слова жертвування-освячення, але він є тільки немічним знаряддям у руках правдивого жерця-священика, якому людина лише «позичає» свою особу, а Він сам Бог, Ісус Христос, улюблений Син Бога Отця, «Син живого Бога» (Мт 16,16) приносить цю жертву зі себе самого небесному Отцеві. Людина, тобто той священик при престолі, є лише другорядним служителем, і то в залежності від дійсного священика Ісуса Христа.
2. Погани й старозавітній Ізраїль приносили Богові в жертву вибраних звірят, овець, козлів, баранів, телят і ялівок, як жертви криваві. А як жертви безкровні спалювали, чи складали перед Богом хліби предложення, вино, олій, чи якісь інші овочі або плоди землі. Та хоч вони були б і найцінніші скарби чи речі, все те однаково були тільки сотворіння, які й так належали Богові, бо Він їх із нічого сотворив, вони всі однаково проминаючі, скінчені, земні речі. А на Божественній Літурґії приноситься Богові в жертву найчистіша, найвища, найблагородніша й найцінніша жертва, бо сам Син предвічного Отця — Богочоловік Ісус Христос.
Навіть сам всемогутній Бог Отець не має нічого ціннішого, як те, що людина присить Йому в безкровній жертві Служби Божої. Сам Господь Бог видав осуд про це словами пророка: «Не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім'я і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й жертва чиста» (Мал 1,11). Або на іншому місці сам Ісус Христос висказує ці слова: «Ти не хотів ні жертв, ні приносу, але ти приготував мені тіло. Ти не вподобав собі ні всепалення, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду ... щоб учинити волю твою Боже» (Євр 10,5-7).
3. На кінець — ця жертва Божественної Литурґії приноситься, щоб Бога прославити, тож Ісус каже: «Я, Тебе прославив на землі, виконавши те діло, яке Ти мені дав до виконання» (Йо 17,4). Домагався небесний Отець жертви з життя Свого Сина, тому Він у відповідь каже: «Ти приготував мені тіло. Тоді я сказав: Ось іду ... щоб учинити Твою волю, Боже» (Євр 10,7). Так Христос не відмовився від тієї кривавої жертви, але «Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресної» (Фил 2,8). Але щоб слава ця була повна та щоб нічого гріховного її не плямило, Ісус Христос приноситься в жертву на відпущення гріхів: «Пийте з неї всі, бо це кров моя (Нового Завіту), яка за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт 26,27).
Своїми стражданнями й смертю Христос повністю надолужив за гріхи світу: «Бо як через гріх одного померло багато, то тим більше ласка Божа і дар через ласку одного чоловіка Ісуса Христа вилились щедро на багатьох» (Рм 5,15).
Заявив Ісус Христос: «Направду, направду кажу вам: Чого б ви тільки попросили в Отця, Він дасть вам у моє ім'я» (Йо 16,23). А в Божественній Літурґії ми не лише просимо небесного Отця в імені Ісуса, але ми підносимо Його самого Богові й уже не ми, але Він сам, єдинородний Син Божий просить за нас, представляючи Себе самого як доказ Його любови до Бога-Отця й до нас своїх людей.
Божественна Літурґія, крім того, що є жертвою, є ще Тайною Нового Завіту. Як собі пригадуємо, на Тайній Вечері сказав Ісус: «Я дуже бажав спожити оцю пасху з вами» (Лк 22,15), бо Він «полюбив своїх, що були в світі, до краю їх полюбив» (Йо 13,1). Заради тої любови до нас, Ісус не хоче залишити нас самих тут на землі, тому обіцяє: «Неполишу вас сиротами; Я прийду до вас» (Йо 14,18). А щоби міг прийти до нас, Він установив з цією метою Пресвяту Тайну Євхаристії, яка дає Йому можливість прийти до нас і перебувати з нами, а навіть у нас. Бо: «втіха моя бути з людськими синами» (Прип 8,31). Він бо дійсно перебуває з нами якнайтісніше злучений, стаючи кормом нашої душі, що довершується в святому Причастю в Тайні Євхаристії. Однак причастя Спасителя довершується не лише фактичне-матеріяльне, але також і духове, коли сприймаємо Його з любов'ю, тобто зберігаючи Його слова-заповіді, які нам залишив. Так бо Він сам запевняє нас: «Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить. Хто ж мене любить, того полюбить мій Отець... і ми прийдемо до нього й у ньому закладемо житло» (Йо 14,21.23).
Як кожна тайна, так і Пресвята Євхаристія є видимим знаком невидимої ласки. Відрізняє її однак від інших св. Тайн та обставина, що коли всі інші уділюють душі тільки ласку Божу, річ сотворену, то в цій Тайні сам Христос Бог, Творець і Датель тайн приходить до душі людської, укритий під видами хліба й вина. Він приходячи до неї, з'єднюється з нею в найбільш інтимній злуці, якої людина й уявити не може, щоб Творець всесвіту замешкував у ній, ставши поживою — кормом її душі. Та хоч Він і входить до душі людини як її корм, проте не стає частиною її істоти, як кожний інший корм тіла, що його сприймаємо й асимілюємо, тобто перемінюємо в наше тіло. Ісус Христос, навпаки, вступивши в душу людини, асимілює її, роблячії її частиною Свого Містичного Тіла: «Я виноградина», каже Він, «ви гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо 15,5). «Ви ж тіло Христове і члени кожний з окрема» (Кор 12,27). «Хіба не знаєте, що тіла ваші — члени Христові?» (1 Кор 6,15; Єф 5,30). Як довго ми залишаємось у Ньому, так довго користаємо з усіх Його ласк, бо ми стаємо наче частинкою Його Божого Тіла й членом Його Містичного Тіла — Церкви Христової.
Здавен-давна люди мріяли про злуку з божеством, а висловом тієї мрії та задушевного бажання були жертви. Назверх те спілкування з Божеством об'являлось учасництвом у жертві. І так наприклад у Ізраїльтян, таке учасництво було не тільки символічне, але до певної міри дійсне, бо жертва приносилась «перед лицем хвали Божої», що в виді ясної хмари підносилася перед скинею завіту: «Якже священики вийшли зі святині, хмара сповнила храм Господній, так що священики не могли там стояти й служити службу; бо слава Господня сповнила храм Господній» (1 Цар 8,10с). Крім того деякі жертви спалювались лише частково в жертву Богові, а решту могли жертводавці споживати самі: «Коли жертвуватимете Господеві жертву подяки, того самого дня треба її з'їсти, не зоставляйте нічого до ранку» (Лев 22,29с), подібно було з жертвуванням пасхального ягняти. Беручи участь у жертвоприносі, Ізраїль лучився якимсь таїнственним помостом зі своїм Богом.
Відповіддю на це задушевне бажання людського духа, на тісну злуку з Богом е якраз Пресвята Євхаристія. Бо під час Божественної Літурґії людина не лише слідкує за жертвою, яка приноситься Богові, але вона бере в ній активну участь, разом зі священиком приносячи небесному Отцеві Його Божого Сина в жертві. А принісши Його, кожна присутня людина, очевидно приготована до цього, очистившись від гріхів, може Його прийняти, утаєного під видами хліба й вина та як найтісніше злучитись зі своїм Богом Творцем, зі своїм Спасителем та Відкупителем. І в той спосіб уже тут, на землі, осягнути злуку з Богом Живим, присутнім у цій Пресвятій Тайні Євхаристії.
Текст набраний редакцією сайту «Православні католики Одеси» за виданням: о. д-р М. І. Любачівський. Проповіді. Рим, 1984. Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи. Праці богословського факультету, том LIX.