Між Тайною Пресв. Євхаристії і Божественною Літурґією, тобто самим жертвуванням є велика різниця. Св. Тайна Євхаристії довершується самим освяченням, коли ми додали до матерії, тобто до хліба й вина форму, тобто слова освячення. Жертва ж полягає у знищенні того, що ми в жертві на славу Богові приносимо. Так наприклад, у Старому Заповіті вбивали вівці, ягнята, воли чи ялівки й їх пізніше палили на жертовнику, знищуючи їх вогнем і в той спосіб вилучуючи з ужитку людей, які ті жертви приносили. Отже віддавали Богові — Ягве на Його прославу. Людина позбувалась своєї власности, щоб прославити Бога, чи виявити Йому вдячність за вислухані молитви. Та жертви головно за гріх, мали пригадувати людині, що це вона мала б зазнати смерть, за те, відважилась спротився Божій волі і переступити Його святу заповідь. Тому, даючи якесь звіря, плоди земні чи овочі, муку чи оливу, людина признавала свою провину. Але, щоб уникнути покарання за неї давала замість себе щось свого: звіря чи земні плоди, щоб гнів Божий усмирити знищенням тих жертв. На Божественній Літурґії убиття довершується тим, що осібно освячується хліб, який стає тілом Господнім, а осібно вино, що стає кров'ю Христа Господа. З практики знаємо, що коли тіло позбавити крови, того оживляючого чинника — наступає смерть. Кров бо кружляючи по тілі, сповняє два важливі завдання: Найперше розносить до всіх клітин тіла поживу й кисень, без яких людина, чи яке-небудь живе сотворіння не могло б жити, а з клітин забирає двоокис вуглеця й усяку іншу отруйну речовину чи осад, що залишається після спалення, які також перешкоджують житті, коли б їх у клітинах залишити.

Вислід, чи овоч жертвування, тобто Найсвятіші Тайни, що їх переховуємо кивоті, чи несемо до хворих, щоб їх ними запричащати, мають характер тайни, а не жертви. Вони то, як Тайна вділюють ті ласки, про які ми вже згадували, але тільки тим людям, що їх гідно та з належним приготуванням приймають. Про конечність такого гідного приготування говорить св. ап. Павло: «Тому хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло й кров Господню. Хай, отже, кожний випробовує себе самого й тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу. Бо той, хто їсть і п'є не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п'є» (1 Кор 11,27-29). Цими словами хотів св. Апостол сказати, що така людина не то що не одержує жодних ласк таким негідним прийняттям св. Причастя, але навпаки, стягає на себе Божу кару, бо робить гріх святотацтва. Й у дальших словах, ап. Павло перелічує, які кари спадають на людину, що негідно причащається, кажучи: «Ось чому у вас багато недужих та хворих, а чимало й умирають. Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили» (1 Кор 11,30с). Пресвята Євхаристія, як жертва, крім можливості заслуг, має в собі ще й можливість надолуження повністю небесному Отцеві за всі гріхи людства. Тому — то всі ті, що приносять Богові в жертву Безкровну Жертву Служби Божої, не лише збирають собі всі заслуги Христа Господа, але крім того надолужують Богові за свої гріхи. Бо Ісус Христос Своїми стражданнями й смертю хресною вислужив нам безмежні скарби заслуг і повністю надолужив небесному Отцеві за всі гріхи людства.

Тридентський Собор навчає, що Пресвяту Тайну Євхаристії установив Ісус Христос на тайній вечері, а рівночасно виключає з церкви всіх тих, які навчають, нече б у Церкві не було правдивого жертвування, а слово жертвувати перекладають радше словом давати вірним як корм Тіло й Кров Спасителя. Коли заглянемо в св. Письмо, то там виразно кажеться, що Новозавітня Жертва, тобто Божественна Літурґія, е тією одинокою жертвою, яка є Богові мила. Так бо каже пророк Малахія: «Коли б то вже котрийсь із вас зачинив двері, щоб вам на моїм жертовнику не палити вогню марно! Не до вподоби ви мені стали — говорить Господь сил, — і не милі мені приноси рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім'я і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й жертва чиста; бо моє, ім'я між народами велике, — говорить Господь Сил» (Мал 1,10с). В відношенні до того місця, кажеться в листі до Євреїв таке: «Тому (Христос) входячи в світ, говорив: Ти не хотів ні жертв ні приносу, але приготував мені тіло. Ти не вподобав собі всепалення ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, бо в сувої книги написано про мене, щоб учинити твою волю Боже» (Євр 10,5сс). Отже Спаситель приходить у світ не лише, щоб принести Себе в жертву за гріхи людства, але також, щоб установити жертву, яка б подобалася Бог-Отцеві, воднораз же заступала всі старозавітні жертви, які Богові вже більше не подобались.

Тридентський Собор пояснив також те, що жертву приноситься єдино Бог-Отцеві, як про це згадується вже в пророка Малахії, й Ісус Христос сам висловлює в листі до Євреїв. Тому, хоч священик служить Божественну Літурґію в честь святих чи Пречистої Діви Марії, то не їм, але єдиному Бог-Отцеві приносить цю жертву. Тому й священик у літурґічних молитвах ніколи не говорить, що приносить жертву Преч. Діві Марії, чи котромусь святому, але тільки й виключно Бог-Отцеві. Тому він завжди звертається до Бога й просить Його, щоб прийняв з його рук жертву свого єдинородного Сина як заплату, надолуження за наші гріхи. Свята Церква пам'ятаючи останні слова Христа Господа на тайній вечері: «Робіть це на мій спомин» (Лк 22,19; 1 Кор 11,24), жертвує по нинішній день Ісуса Христа Бог-Отцеві й жертвуватиме Його аж до кінця світу. Цими останніми словами Ісус Христос установив також священство й ними Він поставив апостолів у чин священичий, як це навчає Тридентський Собор: «Бо словами: "робіть це на мій спомин", віддав їм, а також усім тим, що наступають по них у їх обов'язках, владу приносити Себе в жертву небесному Отцю». Те саме потверджує ясно св. апостол Павло в листі до Коринтян: «Не можете пити чаші Господа й демонів. Не можете бути учасниками в трапезі Господній і трапезі демонів» (1 Кор 10,20с). А тому, що під трапезою демонів розуміли в тому часі ті жертовники, на яких погани приносили жертви своїм божкам, тому й під трапезою треба розуміти жертовники, на яких повсюдно приноситься безкровна Жертва Божественної Літурґії.

Коли так заглянемо в св. Письмо Старого Завіту, то побачимо там, скільки то знаків і прообразів було, які вказували на майбутню божеську жертву Ісуса Христа. Ось жертвування Ісаака, улюбленого сина Авраама, проображувало жертву єдинородного Сина небесного Отця. Таким досконалим прообразом майбутньої жертви Христа Спасителя було жертвування Пасхального Ягняти, якого кров на одвірках єврейських домів спасла всіх первородних дітей від ангела смерти: «Візьміть по в'язаночці іссопу і вмочіть у кров (пасхального ягняти), що в мисці, та й доторкніться надвірку й обох одвірків кров'ю з миски; і нехай ніхто з вас не виходить за хатні двері до ранку. Ходитиме Господь побивати єгиптян, і побачить кров на надвірку й одвірках, то мине ці двері й не попустить губителеві ввійти в ваші хати, щоб повбивати вас» (Вих 12,22с). Всі старозавітні жертви, це ніщо іншого як тільки прообрази: найперше кривавої жертви Спасителя на хресті, згодом же тієї чистої жертви, що по цілому світі приноситься Бог-Отцеві як подяка за добродійства й переблагання за гріхи людства. Всі вони черпали свою силу й чинність з тієї одинокої жертви пречистого Ягняти, як зі свого удосконалення й завершення. Та одним і найбільше зближеним прообразом безкровної жертви, тобто нашої Божественної Літурґії є жертва, яку приніс цар Салиму Мелхиседек, як подяку за перемогу над царями. Сам же Ісус Христос, щоб об'явити себе правдивим священиком, говорить словами листа до Євреїв, що Його установив небесний Отець священиком по чину Мелхиседека: «Це стає ще яснішим, коли на подобу Мелхиседека постає інший священик; він став ним не за законом тілесної заповіді, а силою життя нетлінного, бо він прийняв таке свідоцтво: «Ти — священик повіки за чином Мелхиседека» (Євр 7,15сс).