Про часте причастя

Митрополит Андрей Шептицький 

(«Львівські Архіепархіяльні Відомости » — лютень 1939 р., ч. II, стор. 102-107). 

Практика частішого, а навіть щоденного св. Причастя, до якої Папа Пій X усильно заохочував вірних, а передовсім молодь, розширилася досить значно і в нас. У багатьох парохіях число приступаючих, навіть щодня, до св. Причастя буває досить значне, а в школах, сиротинцях, захистах, бурсах і інститутах молодь радо горнеться до св. Причастя.

Цей звичай е причиною безмежних дібр і Духовенство повинно безумовно цей звичай захвалювати та розповсюднювати. В декретах Апостольського Престолу великий натиск положений на часте св. Причастя шкільної молоді. Так нпр. у декреті, що починається від слів: «Sacra Tridentina Synodus... » під ч. 7 находяться такі слова: «Часте й щоденне Причастя... треба поширювати передовсім у Духовних Семінаріях..., а так само у всіх інших християнських виховних заведеннях усякого роду». А в декреті, що починається словами: «Quam singulari...» під ч. 6 читаємо: «Ті, що занимаються вихованням молоді, повинні всіми способами старатися, щоб по першому Причастю хлопці приступали частіше до св. Причастя, а оскільки це можливе — навіть і щодня, як цього Христос і св. Церква бажає, та щоб це робили з цілою побожністю, до якої здібна їхня молодість. Але з рівною дбайливістю треба безнастанно пригадувати й уважати на зберігання тих умовин, які до частого Причастя е конечні. Тими умовинами є стан освячуючої благодаті і чистий, щирий намір. Треба вживати відповідних засобів на те, щоб перешкодити недостойному приступуванню до тієї ангельської і Божої поживи. Апостол каже: «Хто б тільки їв той хліб або пив ту чашу Господа недостойно, буде повинен тіла і крови Господа» (І Кор. 11,27).

Небезпека святотатського Причастя так зв'язана з практикою частого і щоденного Причастя, що рівночасно й рівнобіжне захвалюючи одне, треба усильно перед другим перестерігати. Та небезпека опирається в дечому на загальнолюдській вдачі, — чоловік мало цінить те, до чого щодня привик. Та небезпека більшає, коли молодь спільно приступає до св. Причастя, що буває в Семінаріях, у монастирях і взагалі у виховних заведеннях. При таких спільних, загальних Причастях цілого дому чи цілого зібрання, братства або товариства — може легко статися, що хтось зі свідомістю гріха приступить до св. Причастя, порушений до того прикладом товаришів і острахом перед здивуванням і судом інших, передовсім старших і настоятелів. Молодий дуже легко може боятися, щоб за зле йому не брали вдержання від Причастя і щоб його не підозрівали в якійсь тайній провині.

Тому конечно треба, щоб катехити, проповідники, провідники духовних вправ і взагалі душпастирі шукали відповідних засобів до всте-реження вірних від страшного злочину святотатського Причастя. До того треба передовсім, щоб при кожній нагоді заохочування до частішого Причастя повторювали завсіди з натиском: поперше, що частіше Причастя ніколи не є обов'язком, не є приказане, а подруге, що не годиться й не вільно приступати до св. Причастя без конечних умовин.

Перше є ясне: християнин законом Божим і законом церковним не є обов'язаний до частішого Причастя, як тільки раз у рік. Церква поручає, запрошує, заохочує, але ніколи не наказує частішого св. Причастя. А навіть і Пасхальне св. Причастя в деяких виїмкових обставинах можна опустити або відложити за радою свого сповідника, як це говорить канон 859, § 1 кодексу західнього церковного права. Кодекс церковного права вправді не обов'язує нас, але є доказом духа св. Церкви, яка так обережно зобов'язує до Причастя навіть раз у рік. Відповідно до того треба сказати, що нема ніколи ніякої причини дивуватися, або підозрівати, якщо хто навіть там, де є загальний звичай щоденного Причастя, не приступить до Причастя. Усі мусять це розуміти й та правда повинна бути людям пояснювана і загально відома. Тоді ніхто не буде мати нагоди святотатське причащатися зі страху перед підозріннями або якимнебудь невдоволенням.

Умовини до св. Причастя повинні також бути ясно представлені і кожний мусить ясно їх розуміти та про них пам'ятати. Першою умовиною є стан освячуючої благодаті. Причастя Тіла й Крови Господньої є життям для добрих, але смертю для злих. А злими перед Господом Богом усі християни, що не живуть у стані освячуючої благодаті. Треба, щоб вірні бридилися і боялися того страшного злочину, яким є святотатське Причастя. Кожний мусить ясно розуміти й пам'ятати, що християнинові не вільно до св. Причастя приступити, якщо совість оскаржує його в смертельному грісі. В такім випадку не вільно йому причащатися навіть тоді, коли думав би, що має совершенний жаль. По тяжкім упадку треба розрішення в Сповіді перед св. Причастям. Без того розрішення Причастя заборонене.

Крім стану освячуючої благодаті треба щирого й доброго наміру. А намір полягає в тому, щоб той, що причащається, не приступав зі звичаю, ані про людське око, ані з ніякого людського огляду. Мусить у Причастю шукати приподобатися Богові, зблизитися до Ісуса Христа, шукати ліку на недуги своєї душі й помочі до поборення своїх хиб (dec. Sacra Trid. Syn. n. 2). Крім того «щоб приступати часто або щоденно до св. Причастя з осторожністю і з більшою заслугою, треба ради сповідника» (там само n. 5).

Не треба дозволу священика. Священик, який роздає св. Причастя, не має права питати приступаючих про св. Сповідь і не має права відмовити їм св. Причастя. Відмовити кому Причастя це страшна зневага для християнина і священикові під тяжким гріхом не вільне так зневажити християнина — тільки в тому одинокому випадкові, коли християнин є прилюдним грішником, себто грішником відомим, як такий, усім. Тому то священикові не вільно дати Причастя християнинові, що живе «на віру», що належить до якоїсь секти, що дає публичне згіршення п'янством, тощо. Такому загально відомому грішникові священик не має права давати Причастя, а даючи Причастя важко грішить, виставляючи Найсвятіше Таїнство Христа на зневагу грішником. У всіх інших випадках, коли вірний хоче приступити до св. Трапези, завізваний словами священика: «Со страхом Божиїм, со вірою і любовію приступіте», — священик під тяжким гріхом обов'язаний дати Причастя, навіть тоді, коли приватне знає, що приступаючий має тяжкий гріх. Може бути таке, що грішник перед Причастям приступав до Сповіді і не дістав розрішення задля браку доброго розположення. Священик, не даючи розрішення, повинен перестерегти каянника, щоб не приступав до Причастя, але коли мимо тієї перестороги каянник приступить до св. Трапези, священик не має права відмовити йому Причастя, бо тим способом признав би його грішником, а через те зраджував би печать Сповіді. А навіть хоча б і не зі Сповіді священик про когось знав, що є грішником, але не публичним грішником, а тайним грішником, то й тоді не мав би права його поминути і тим способом нап'ятнувати його перед людьми.

Давно вірним не було вільно до св. Причастя приступати без дозволу сповідника. Сповідник мав розсудити, чи каянник досить над собою працює, чи досить бореться зі своїми пристрастями, щоб без шкоди для душі причащатися кілька днів по Сповіді. Декрет Пія X змінив ту практику. Тепер не треба дозволу священика, треба тільки ради, але та рада може бути дана на цілий рік, може бути дана одним священиком так, що другий не дав би її, й тоді вірному вільно причащатися за радою того, котрий так порадив, а коли християнин певний про чистоту своєї совісти, вільно причащатися і проти ради священика, бо такий є характер ради. А за Причастя і за приступлення до Причастя відповідає завсіди не священик, а вірний. Певно, вірний неосторожно поступить, коли проти ради священика буде причащатися частіше, але не согрішить, бо може мати причини думати, що така рада невідповідна для нього.

Разом з намовою до частого Причастя треба намовляти і до частої Сповіді. Сповідь перед Причастям не е конечна поза випадком тяжкого гріха. Але чоловік, що хоче часто приступати до Причастя, мусить мати совість вразливу на образу Божу й на усякі небезпеки тяжкого гріха, а такою виробляється совість через мудру й достойну Сповідь і ради доброго сповідника. У виховних заведеннях, у яких намовляється до частого Причастя, треба також, щоб у передбачених випадках мав кожний бодай від часу до часу перед св. Причастям нагоду приступати і до св. Сповіді.

Відомо з досвіду, що перед Пасхальним Причастям добрі душпастирі стараються про невідомих у парохії сповідників, до яких приступили б без страху і такі грішники, які боялися б сповідатися у свого о. пароха. Само собою розуміється, парох не має ніякого права жадати, щоб усі в нього сповідалися. Така практика була б напевно причиною неодного святотатства і за ті святотатства відповідав би злим поступуванням душпастир.

У Семінаріях і більших виховних заведеннях та в монастирях церковне право вимагає, щоб завсіди було бодай двох сповідників, до котрих усі мали б свобідний доступ. Настоятелям також поручається, щоб ніколи не робили труднощів, коли б хто хотів сповідатися в іншого священика.

Треба, очевидно, сказати й те, що неправильно поступали б нпр. монахині, якщо вимагали б для себе якихсь надзвичайних річей — нпр. Сповіді у священика дуже зайнятого, далеко мешкаючого, й конечно вимагали, щоб і'м настоятелька спроваджувала якраз того священика. Дійсно в поважних випадках вірний може іти до Сповіді хоча б і далеко, але трудити далеко священика, це може хіба важко недужий або вмираючий, а те саме треба б пристосувати і до монаших згромаджень чи до більших виховних заведень. Для більших інституцій, де багато кандидатів до Сповіді, треба б річ так укладати, щоб бодай час від часу мали нагоду сповідатися у священика, який їх, як і вони його ближче не знають, щоб без ніякого страху могли сповідатися зо всіх своїх гріхів.

У Східніх Церквах св. Причастя дається і дітям безпосередньо після Хрещення й Миропомазання. Цей звичай зніс у нас Замойський Синод в уступі «О крещеню» (тит. 3, § 1). Без сумніву — зі страху, щоб не наражати Найсвятішої Христової Крови на пролиття. Цеї заборони Замойського Синоду не можна так пояснювати, щоб діти щойно по першій Сповіді, себто в 7, 8, чи 9-м році життя мали приступати до св. Причастя. Коли ж і в Західній Церкві вертає практика допускати до св. Причастя дітей у 3 або 4-му році життя, перед часом, коли дитина може тяжко согрішити і каятися з гріха у св. Сповіді, то й ми поволі мусимо приспішувати у дітей пору, в якій їх припускається до Причастя. У практиці тримаються на Заході священики такої практики, що допускають до Причастя дитину вже тоді, коли зачинає розрізняти поміж звичайною поживою і якоюсь святою поживою, хоч ще не може нічого знати про правди віри. Там, де в правдиво християнській родині мати старається вщепити в душу дитини релігійні поняття про Бога, про святість, про молитву, можна й повиннося таких дітей причащати зараз по скінченому третьому році життя, а загально так можна і повиннося поступати в захистах для сиріт, в захоронках, які ведуть монахині, бодай супроти дітей трохи більше розвинених і вразливих на релігійні поняття.

Поручаю всім оо. Деканам взяти предмет цього письма на один з найближчих соборчиків.

Від Митрополичого Ординаріяту у Львові, в неділю про Блудного Сина (5. II. н. ст.) 1939. Р.Б.

† АНДРЕЙ

Митрополит