Христос доказує своє божество апостолам

Мирослав Іван Любачівський

Щоби приготувати своїх учнів до важких часів, які мали прийти на них, та щоб оживити й зміцнити їхню віру в тих часах, коли вони побачать Його побитого й безсило вмираючого на хресті, Ісус постановив об'явити їм своє божество. Хоч і Його апостоли бачили немало чудес, що їх Він учинив на їхніх очах, все-таки, знаючи людську природу, Ісус розумів, що коли вони побачать Його знеславленого і вмираючого, забудуть все й зневіряться в Нього. Що це дійсно так було б сталося, пізнаємо з розмови двох учнів Спасителя, які після Його смерти на хресті втікали з Єрусалиму в Емаус. Вони щоправда признавали, що Христос був великим пророком й учителем, але не хотіли повірити в Його воскресіння, тобто не хотіли повірити, що Він не звичайна людина, але Богочоловік. Тому й не диво, що їм належалася догана, яку їм дав Ісус Христос, коли по дорозі до Емаус пристав до них, кажучи: «О безумні й повільні серцем у вірі супроти всього, що були пророки сповістили. Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?» І, почавши від Мойсея й від усіх пророків, він поясняв їм те, що в усьому Писанні відносилось до нього» (Лк 24,25сс).

Щоб цьому запобігти, Ісус Христос забирає з собою трьох найвірніших апостолів, тобто Петра, Якова й Йоана, на верх гори Тавор і там відкриває перед ними крайчик своєї Божої слави, переображуючись перед ними. Цю подію так описує св. євангелист Матей: «І переобразився перед ними: обличчя його засяяло наче сонце, а одежа забілілась наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і розмовляли з ним» (Мт 17,20с). Спаситель, який усе своє життя скривав славу, яка належала Йому як Божому Синові, тепер відхилив перед трьома її крайчик таємниці, щоб скріпити в них віру в Його Божество. Й пригадка цієї слави Його мала бути їм підтримкою в час найбільшого упокорення, а заразом мала статися піддержкою для інших апостолів, яким ті три мали про те розказати й цим допомогти в час проби. Об'являючи їм, що Він є дійсним Богом живим і Богом живих, Спаситель дозволяє щоб появились з Ним два найбільші пророки Старого Заповіту, тобто Мойсей та Ілля, які являються живими й розмовляють з Ним про Його майбутні муки й смерть. Так то Христос, приводячи зі собою тих велитнів Старого Заповіту, що вже сотні літ тому померли, вказує, що Він сам мусить бути всемогутнім Богом, коли ті люди живуть. В той спосіб Ісус підтверджує ще й іншу правду, яку оспорювали Садукеї, а саме, що є життя після смерти, бо те життя дарує їм Він-Бог, що є джерелом усякого життя. Так бо вияснив Ісус справу посмертного життя Садукеям: «А щодо воскресення мертвих, то хіба ви не читали слова Божого, яке вам каже: Я — Бог Авраама, Бог Ісаака й Бог Якова! Бог не мертвих, але живих!» (Мт 22,31с). Так-то ті мужі свідкували Христові, що Він є правдивим Богом, самим життям, бо задля Нього й задля Його життєдайної сили й вони самі живуть.

Ще й інший доказ Божества був даний здивованим апостолам. Побачивши Спасителя прославленого, вони були такі захоплені, сповнені таким незвичайним щастям, що забули про все, про увесь світ довкола них, навіть про себе самих, про свої потреби. Одного тільки вони собі бажали, а саме: зоставатись у прияві Христа й втішатись тим щастям, яке від Нього на них спливало. А ми знаємо з навчання Церкви святої, що призначенням кожної людини є повернутись назад до Творця й злучитись з Ним. Бог бо сам призначив її, щоб вона після своєї туземної мандрівки повернулася до Нього й злучившися з Ним, брала участь у Його Божому житті й утішалась Його безмежним щастям. Тому-то й людина ніяк не знаходить спокою, ні щастя тут, на землі, бо ці земні добра й туземне щастя не може задоволити її туги за безконечною добротою й за безмежним щастям, що ним є оглядання Бога — відвічного добра й любов Його безконечно досконалої Істоти. Тут якраз у моменті переображення Господнього, людина мала нагоду зустрітись зі славою людської природи Христа Господа й ця слава вже наповнила їх таким щастям, що вони вже забули про недолю землі, про всі турботи, про свої зайняття, приятелів, родини й бажали вже назавжди зі Спасителем перебувати, щоб не втратити того щастя, якого зазнавали. Хоч це не було ще видіння самого Божества, але тільки прославленої природи Христа, бо видіння Його Божества, було б спричинило їхню смерть з надміру щастя, як про те згадує Господь Бог, коли Мойсей просив поглянути на Боже лице: «Лиця ж мого тобі бачити не можна, бо людина не може бачити мене й жити» (Вих 33,20). Те незвичайне щастя, що його відчували апостоли, висловлює св. Петро так: «Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, поставлю тут три намети: один для тебе, один для Мойсея й один для Іллі» (Мт 17,4). Тим посмаком майбутнього щастя Христос скріпив їхню віру, яку хоч на одну мить притьмарили Його терпіння й смерть, але все-таки не знищили, бо апостоли, після хвилевого замішання зараз же прийшли до себе й, утверджені в вірі, завзято, з нараженням свого життя ширили правду про Божество Христа й про Його Божу науку.

Після того наступив ще й третій доказ Божества Христа. Як бачимо, Спаситель є вичерпним у своїх доказах, не залишає нічого несказаним чи недоказаним. Він бо хотів ті докази мати не лише для своїх апостолів, але також для всіх нас, що повірують у Нього задля їхнього слова. Тож, як тільки св. Петро проказав ті слова захоплення й щастя, «Він говорив іще, аж ось ясна хмара огорнула їх і з хмари стався чути голос: «Це — мій Син улюблений, що Його я вподобав: його слухайте!» (Мт 17,5). Приява ясної хмари пригадала апостолам місця св. Письма, де говориться про знак появи Бога Творця у ясній хмарі за дня й у вигляді вогню вночі й вони налякалися. Вони зрозуміли, що перебувають у присутності всемогутнього Бога — Ягве, який «ішов перед ними (ізраїльським народом) вдень хмаровим стовпом, щоб проводжати їх у дорозі, а вночі вогненним стовпом, щоб їм присвічувати» (Вих 13,21). А коли ще почули голос Бога-Отця з тієї хмари: «Почувши це, учні впали обличчям до землі й дуже налякались» (Мт 17,6). Кожне бо сотворіння, а передусім розумне, тобто людина, буде боятися, станувши віч-на-віч перед своїм Творцем і страшним Суддею. Тому повірмо тим доказам Христа й, разом з апостолами й апостолом Томою, скажім Йому: «Господь мій і Бог мій!» (Йо 20,28). Така віра в Христа Господа є необхідна до спасіння, бо каже Христос у своїй священичій молитві: «А життя вічне в тому, щоб вони пізнали тебе єдиного, правдивого Бога та й того, кого ти послав, Ісуса Христа» (Йо 17,3). А тому, що до того пізнання доходимо вірою, нам треба вірити, бо за словами Христа: «Хто ввірує в нього (Ісуса Христа) не буде засуджений, хто ж не ввірує, той уже засуджений, бо не увірував у ім'я Єдинородного Сина Божого » (Йо 3,18).