У статті, написаній тоді ще священиком, а нині патріархом Святославом Шевчуком, розглядаються проблеми ідентичності українського богословія — його зв’язків з богословіям Сходу і Заходу, у світлі творів патріарха УГКЦ Йосифа (Сліпого) та думок митрополита Андрея (Шептицького).

Ідентичність української богословської науки у світлі заповіту патріарха Йосифа Сліпого

Святослав Шевчук

Питання ідентичності українського богослов'я — проблема надзви­чайно делікатна та актуальна для нашого часу, і тому не дивно, що протягом року, присвяченого патріархові Йосифу, мусимо почути його голос саме в цій ділянці нашого церковного буття. У своєму заповіті патріарх Йосиф двічі наголошує на важливості розвитку української богословської науки та на прямому зв'язку, який існує між українським богослов'ям та життям Української Церкви. Проводячи анамнезу свого земного шляху та розкриваючи зміст своєї наукової діяльності, кир Йо­сиф стверджує, що «богословська наука — це євангельський заповіт "ідіть і навчайте всі народи..." (Мт. 28, 19)». Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через свої наукові й виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і су­часність, серце і ум...»[1] . Ці слова, які тоді ще о. Йосиф Сліпий прого­лосив на відкритті Богословської Академії у Львові 6 жовтня 1929 p., не випадково знову згадані в його останньому слові до свого народу. Вони стали провідною ідеєю, яка надихала патріарха до наукової праці як у сибірському, так і в римському засланнях. Висловлюючи з гіркотою свій душевний жаль, що супроводжував його на чужині, патріарх Йосиф із сумом стверджує: «Брак почуття єдности [серед нашого єпископату] в основних питаннях життя Церкви і народу - це наше нещастя, це наш споконвічний гріх». Причиною такого «первородного гріха Страдної Цер­кви», на думку кир Йосифа, є:

насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, вплив чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити... Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом і жертвами...[2]

Сьогодні нам важливо усвідомити, що означає заклик патріарха Йосифа «бути собою» саме в ділянці богословської науки, щоб у Таїнстві Несотвореного Буття знайти ліки для зцілення рани цього нашого «первородного гріха». Щоб зрозуміти настанови патріарха, необхідно зробити короткий огляд його наукової діяльності, збагнути основні аспекти бого­словської думки Йосифа Сліпого, що в живому зв'язку з життям і потре­бами Української Церкви дала нам такий заповіт.

У цьому короткому аналізі постараємося розглянути основні елементи наукового доробку Йосифа Сліпого, окреслити найважливіші його ідеї щодо особливостей обличчя української богословської науки та основних напрямних її розвитку.

Українська богословська наука в сопричасті із західним інтелектуальним світом

Першою науковою працею о. Йосифа була його докторська дисер­тація на тему Die Auffassung des «Lebes» nach dem Evangelium und I Briefe des Hl. Johannes (Поняття «життя» в Євангелії та Першому по­сланні Йоана), яку він захистив в Інсбруцькому університеті 1918 р.[3] У ній автор вивчає ключове поняття йоанівського богослов'я — «життя в Бозі» — та показує, що таке божественне життя дарується людині вже в її дочасному житті. Хоча, з одного боку, воно відмінне від життя сотво­реного, з іншого — життя в божественній благодаті тут, на землі, продов­жується та прямує в життя вічне. Ця глибина біблійного богослов'я дасть майбутньому патріархові відчуття так званої «презенсної есхатології»[4] , яку глибоко й проникливо представили Східні Отці.

Розвиваючи здобутий досвід, о. Йосиф береться за важливу тематику історично-богословського спрямування. У 1924 р. він габілітується на ка­федрі богослов'я в Інсбруці, представляючи працю Die Trinitätslehre des Byzantinischen Patriarchen Photios (Тринітарна доктрина візантійського патріарха Фотія). Хоч автор оцінює богослов'я Фотія, виходячи з латинської богословської специфіки щодо питання Філіокве [5] , за пізнішими, вже пособоровими, оцінками L'Osservatore Romano, ця праця має все ж велике екуменічне значення.[6]

Говорячи про українську богословську традицію як традицію київського християнства, Йосиф Сліпий представляє її як плід візантійської схолас­тики. Ідентичність саме київського богослов'я, на відміну від московського, складає, на думку о. Йосифа, його відкритість до західного схоластичного богослов'я. У творі «Св. Тома і теологія Сходу», опублікованому в журналі «Нива» 1924 р., о. Йосиф Сліпий стверджує, що феномен українського богослов'я є плодом «ферментації» богослов'я св. Томи Аквінського в лоні візантійської традиції. До розгляду цього питання автор підходить з істо­ричної перспективи, хоч зауважує, що «як про византійську схолястику годі ще дати всесторонній і основний осуд, бо сливе усі твори лежать невидані в рукописах, так і поверховною з того самого згляду є гадка про нашу схолястику» [7] .

Київське богослов'я, отже, є цікавим, хоча поверхово вивченим явищем продовження та розвитку візантійської схоластики. Простудіювавши спосіб викладання богослов'я в Києво-Могилянській академії, о. Йосиф показує, що професори цієї академії писали коментарі до «Суми богослов'я» св. Томи на зразок західних схоластів. Порядок студій в академії, її ratio studiorum, був європейський за характером і становив 2 роки філософії та 4 роки богослов'я. [8]

На думку о. Йосифа, такий вплив томізму на київське богослов'я пра­вославних не в сопричасті з Римом зумовив факт, що вчення цього бо­гослов'я було найближчим до католицького. Зокрема, у праці наголошено: «...крім доґми о походженню Св. Духа і первенства Папи Римського, київ­ські професори вчать зовсім згідно з католицькою Церквою, і то навіть в таких точках, як епіклеза, чистилище і непорочне зачаття» [9] . Нищення київської богословської традиції автор пов'язує з московською реформою та «перечищенням» від схоластики, яке зробили брати Йоанікій та Софроній Лехуди. Реформа заторкувала саму суть київського богослов'я. На думку о. Сліпого, вона полягала в тому, що російські богослови вважали раціональне осмислення об'явлених правд віри незгідним із традиціями стародавньої Церкви, із чим дослідник не погоджується, аргументуючи свою позицію тим, що якраз на Сході, як в Антіохійській, так і в Олек­сандрійській школах, заглиблення в об'явлені правди та оформлення догм не обійшлося без застосування можливостей, які давала для висловлення цих правд філософська наука. [10] Підкреслюючи стимул, який спадщина св. Томи дала розвиткові східного богослов'я, о. Йосиф Сліпий стверджує:

І нині не треба боятися, щоби взявши до рук Аквінатову Сумму, Схід не затратив в розвою теольогії своїх питомих ціх. Схолястичний твір містить в собі квінтесенцію боголовської науки і тому становить безумовну основу дальшої праці. Було прямо одчайдушним хотіти злегковажити і неузгляднити Сумми в новочасній богословській твор­чості на Сході. [11]

Виявом розвитку і втілення цієї думки о. д-ра Йосифа Сліпого стали засади творення греко-католицької богословської академії. Продовжуючи богословські традиції, які заклала Києво-Могилянська академія, Львівська Богословська Академія твориться на взірець кращих богословських факуль­тетів католицького світу. Говорячи про значення та устрій Академії, отець ректор Сліпий наголошує: «Здвигненням академій і університетів підносить Католицька Церква значіння кожного народу. Бо нація, як сказав Фіхте, значить стільки, скільки значить її університет»[12] . Очевидно, що такий інте­лектуальний осередок богословського життя, сформований на західний взі­рець, аж ніяк не порушує ідентичності Східної Церкви, а навпаки, розвиває й утверджує її. Що ж до ідентичності саме українського богослов'я, то «вправді богословська наука [католицьке богослов'я - С. LU.] є одна, але кожний нарід надає їй свою закраску і вносить до неї частку свойого духа»[13] .

Важливим свідченням про інтелектуальне середовище Академії є ре­цепція реформи богословських студій папи Пія XI, що була проголошена енциклікою Deus scientiarum Dominus [від] 24 травня 1931 p. Енцикліка наголошує на застосуванні спекулятивного та позитивного методів дослі­дження й рекомендує вживати їх для диспутів та вивчення джерел. «Св. Отець ставить як зразок спекулятивної методи методу св. Томи з Аквіну».[14] Коментуючи цю енцикліку, о. Йосиф Сліпий аж ніяк не обме­жує її компетенцію лише до латинського Заходу, а зауважує, що вона «дає свідоцтво дбайливости Церкви про науку». Отже, спекулятивний метод дослідження, томістична доктринальна основа та європейський спосіб формування й виконання навчального плану є важливими елемен­тами розвитку довоєнної української богословської освіти.[15]

Яскравим прикладом використання цих засад для аналізу богослов­ських висновків православних не в сопричасті із Заходом на основі като­лицької (латинської) догматичної науки та притаманної їй скриптуристичної, патристичної та розумової аргументації в богословському дослідженні є твір «Про святі Тайни» з передмовою автора, датованою 1943 роком. Однак твір не був опублікований у Львові й побачив світ лише на Заході, допрацьований кир Йосифом у Ватиканській бібліотеці. Ця праця пройшла процес рецепції в українському богословському світі на Заході й засвід­чує, що до останніх своїх днів кир Йосиф богословив згідно з методом та стилем латинської догматичної науки.

Важливим свідченням поваги патріарха Йосифа до томізму та ви­знання як важливості томізму для розвитку східного богослов'я в Като­лицькій Церкві, так і його екуменічного виміру є промова S. Tommaso e la scienza teologica e filosofica nell'Oriente (Святий Тома та богословська і філософська наука на Сході) [16] , виголошена 1969 р. у Папському універ­ситеті «Анджелікум» у день покровителя цього закладу — св. Томи Аквінського. У ній можна знайти цікаве поглиблення й осмислення тез, викла­дених у довоєнній праці «Св. Тома і теологія Сходу». Однак тут маємо кілька нових думок і тверджень, які свідчать про еволюцію богословської думки Йосифа Сліпого у світлі його еклезіологічних міркувань та вчення Другого Ватиканського Собору.

Кир Йосиф був свідомий усіх потреб, які ставить перед богословською наукою діалог із Православними Церквами, а звідси — його бачення необхідності позитивного викладу філософських та богословських позицій обидвох сторін. Автор зазначає, що після 1054 р. до мовних, культурних, економічних і політичних непорозумінь додається ще й церковний розкол, який унеможливив повноцінне богословське спілкування та свобідний обмін богословськими ідеями між Сходом та Заходом. Унаслідок цього серед православних зароджується відраза до схоластичних філософії та богослов'я, що поширилися на Заході; дійшло до прямого протиставлення святоотцівської традиції схоластичному богослов'ю. Кир Йосиф перера­ховує цілу низку православних авторів та їхніх аргументів проти схолас­тичного богослов'я. Однак він зауважує, що таке упереджене ставлення випливає перш за все з незнання цього богослов'я. Перелічені православні дослідники беруть до уваги схоластику періоду її занепаду. Автор ствер­джує, що схоластика - це органічний «розвиток грецької святоотцівської традиції, і св. Тома — найблискучіший схоластичний філософ та богослов - узяв за основу грецьких Отців, виклав їх навчання і таким чином підго­тував подальший розвиток грецького богослов'я та самої місії Церков»[17] .

Важливо зазначити: у контексті пособорового католицького богослов­ського плюралізму патріарх був переконаний, що саме богословський спадок св. Томи Аквінського та його класичне грецьке коріння зможе, з од­ного боку, наблизити Захід до Сходу, а з іншого - продемонструвати схід­ним доктрину Заходу [18] і дати цим тверду спільну основу для вияснення розбіжностей між Церквами Сходу та Заходу. На закінчення промови кир Йосиф зауважує, що своїми твердженнями не має на меті «довести, що Тома вичерпав собою богословську науку. Кажеться, що завжди може появитись богослов, що буде більшим за нього, однак такого ще не було. Однак прогрес в богослов'ї є необхідний, як також його розвиток та вдос­коналення»[19] .

Богословська наука та східнохристиянська богословська спадщина Української Церкви

Незважаючи на глибоке знання богословської традиції Заходу та по­шану до неї, патріарх Йосиф від самих початків своєї наукової та адмі­ністративної діяльності намагався дослідити ij розвинути східнохристиянську спадщину нашої Церкви. Ідея заснування богословської академії та Укра­їнського богословського наукового товариства служить цій благородній меті. Безперечно, що те, в чому полягає і до чого зобов'язує приналеж­ність до східної традиції, усвідомлення того, яким чином необхідно її ожив­ляти, як поєднати єдність у вірі з Римським Апостольським Престолом із своїм візантійським корінням - усе це з'ясовуватиметься та усвідомлюва­тиметься поступово. Спробуємо, наскільки дозволять доступні для аналізу джерела, простежити хронологічний порядок та розвиток цих ідей у Йоси­фа Сліпого. У статутах Львівської Богословської Академії зазначено:

Академія має станути на сторожі своєї традиції. Розвиток бого­словської науки мусить поступати шляхами, які зарисували св. Отці. Очевидно, вона не може замикатися до історичного відтворення, але мусить занимати становище до сучасних напрямків і проблем та ви­користовувати здобутки західньої богословії... Богословська наука му­сить триматися життя, бо лише тоді збереже свої властивості... Тим плодовитіша буде богословія, чим добуде в житті глибшого змислу... Життя виносить все щось нового і тоді наука набирає від нього влас­тивого характеру... Тоді в тих творах буде дух і життя, глибока віра, любов до Бога.[20]

У цих на перший погляд прозаїчних словах бачимо унікальне й пи­томе саме для східної богословської традиції явище. Отець Йосиф зміг уловити суть святоотцівської традиції, сам дух Отців Церкви. Та свято- отцівська богословська харизма, на думку П. Євдокимова, полягає в тому, що вони в усій креативності змогли відповісти на виклики життя й утілити Боже Слово в сучасну їм культуру. Бути вірним святоотців- ській традиції не означає ховатися в минуле. Відкриття Отців не повин­но зводитися до повороту «назад» до Отців. Навпаки, відповідаючи на потреби інкультурації живої віри в сучасному суспільстві, треба йти «вперед до Отців».[21] Так зберігається рівновага, що втримує, з одного боку, від патристичного фундаменталізму, чи, як каже Йосиф Сліпий, «історичного відтворення», та, з другого боку, од відірваного від життя розумування.

Велику чуйність о. Йосифа Сліпого до духовної культури та релігійної спадщини Української Церкви, отриманої від візантійського джерела, розуміння необхідності її глибокого знання для живого розвитку в лоні українського богослов'я та успіху унійної праці бачимо у творі «Византинізм як форма культури»[22] , опублікованому в пам'ятках IV Унійної священичої конференції, яка проходила 7-8 вересня 1933 р. в Пінську. У цій праці о. Сліпий намагається насамперед зламати негативний суспільний стереотип, згідно з яким поняттю візантинізму приписували найгірші риси морального занепаду суспільства. Автор показує, що візантійська циві­лізація є першою органічною докорінно преображеною силою християн­ства культурою, яка дала світові найвищі зразки християнського генію в мистецтві, літературі, науці та богослов'ї.

Чим Рим був для Заходу та Германців, тим Византія була для Сходу та Слав'ян... І так византійська культура перетворила передовсім ціле життя на Старій Руси. Із введенням христіянства прийшла византій­ська культура і мистецтво. [...] І так Україна дістала з Византії най­вищу культуру і стала одною з найкультурніших держав. Був час, коли Київ, як культурний осередок, ривалізував з Византією.[23]

Отець Йосиф підтримує думку Успенського, що цей культурний по­штовх ще не вичерпав себе. Візантійський спадок є наче внутрішнім рушійним ядром нашої традиції, який штовхає національну культуру до вершин цивілізації.[24]

Перевага духа над матерією, ідея як звершення над усім земським - оце основна ціха культури Сходу. Тому византійська культура є до­повненням і противагою західної. Тому зі з'єдинення Церков слідує також взаїмна користь.[25]

Необхідність вивчення й розвитку цієї спадщини автор підкреслює словами митрополита Андрея:

І до нашого народу не можна йти з програмою легковаження або і висміювання всього того, що нам рідне, що наше, що східне, що нам питоме, що нам батьки передали, бо таким представленням річи зроби­мо їм правду Христової науки зненавидженою...[26]

Важливість вивчення та розвитку українського богослов'я саме на основі традиції християнського Сходу кир Йосиф особливо гостро відчу­вав у роки свого римського заслання. Там, у розсіянні, наша східнохрис- тиянська спадщина могла стати могутньою силою, спроможною вберегти українців на поселенні від асиміляції й розчинення у великому католиць­кому світі. Розуміючи це, кир Йосиф творить важливий науковий осере­док — Український Католицький Університет. Цікаво, що цей університет засновано саме в Римі, центрі інтелектуального життя Вселенської Церкви, де богослов'я століттями розвивалось у всесвітньо відомих папських уні­верситетах. Однак патріарх добре знав, що Український Католицький Уні­верситет не є антитезою до них і не має амбіцій з ними суперничати; він повинен доповнювати знання своїх слухачів тим, чого латинські школи дати їм не можуть.[27] Ось чому в грамоті про заснування УКУ Йосиф Сліпий проголошує:

... завданням Університету є пізнавати минуле українського народу, його християнський світогляд і світогляд цілого Сходу, до якого він належить, зібрати й закріпити це знання в книгах, як у вияві наукової творчости і [як] невміруще свідоцтво українського генія науки надхнене Святим Духом.[28]

Отже, східнохристиянська спадщина в українській богословській тра­диції - це життєдайне джерело, яке прийдешні науковці повинні розчис­тити, з якого їм черпати, яким живитися. У цьому полягає суть україн­ського богословського aggiornamento в дусі Другого Ватиканського Собору. Ця столітня духовна, літургічна і богословська спадщина повинна стати фундаментом для розвитку українського богослов'я на рідних землях, де, згідно зі своїм заповітом, і спочив наш Патріарх.

Висновок

Ведучи мову про ідентичність українського богослов'я у світлі заповіту патріарха Йосифа та досліджуючи його богословський спадок у цій царині, треба мати на увазі деякі історичні й еклезіологічні особливості того часу.

Наукова й пастирська діяльність кир Йосифа припадає на особливий період як вселенського, так і українського церковного життя. До Другого Ватиканського Собору, а навіть до виходу у світ нового Кодексу канонів Східних Церков, питання богословської окремішності української науки в стосунку до західного богослов'я або взагалі не ставилося, або пере­бувало в зародковому стані. Процес усвідомлення того, що ми є не лише обрядом Католицької Церкви, а Церквою свого права, — Церквою, що є в сопричасті з уселенським християнським світом, однак зберігає не лише свою літургічну але і свою самобутню духовну та богословську традицію, був повільний, часом навіть болісний - як для нас самих, так і для Рим­ського Апостольського Престолу. Усвідомлення богословської ідентичності нашої Церкви треба розглядати в контексті еклезіологічного мислення патріарха, його ідеї про патріархат цієї Церкви. — мислення, яке без перечно перебувало в процесі цікавої еволюції поглядів, думок і пере­конань. Самобутність і зрілість українського богослов'я є і мають бути однією з найголовніших ознак зрілості Української Церкви для прийняття гідності патріархату.

Стиль наукової праці та богослов'я Йосифа Сліпого зумовлені насам­перед середовищем його інтелектуального дозрівання та розвитку і відпо­відали духові й потребам часу. Тому буде методологічно некоректним судити про науковий доробок кир Йосифа з точки зору сучасного еклезіо­логічного усвідомлення ідентичності нашої богословської традиції або сприймати богослов'я Йосифа Сліпого як непорушну догму чи незмінну форму, яка визначила раз і назавжди нашу богословську ідентичність. Такий богословський фундаменталізм та шаблонність мислення суперечать самому духові патріарха, його креативності та розумінню необхідності розвитку саме української наукової богословської школи. Праця та дух Йосифа Сліпого є радше підвалинами, які дали нам можливість усвідо­мити, належно оцінити й відчути необхідність розвивати свою, східнохрис- тиянську богословську самобутність, не боятися її, а жити нею.

Підсумовуючи короткий огляд тих документів і творів Йосифа Слі­пого, які доступні для сучасного дослідника, можемо зробити висновок, що українська богословська наука є спадкоємницею київського хрис­тиянства. Сьогодні багато говориться про особливу рису Київської Церкви як Церкви, що відчуває необхідність подвійного сопричастя: з одного боку - з латинським Заходом, а з другого — з православним Сходом. Природ­но, що богословська традиція цієї Церкви зростала і повинна зростати в питомому їй подвійному богословському й інтелектуальному сопричасті. У працях Йосифа Сліпого звучить виразна пересторога щодо еклезіального та богословського сепаратизму стосовно Заходу. Такий сепаратизм постає з незнання західного богослов'я і веде до протистояння та схизми.

Очевидно, що інтелектуальне сопричастя з богослов'ям Заходу не означає якогось внутрішнього роздвоєння. Сопричастя не «затирає» ідентичності, а навпаки, будує та розвиває її. Лише богослов, який твердо закорінений у своїй традиції і живе нею, може глибоко, щиро й відкрито спілкуватися з іншим, відмінним від себе. Інакше співрозмовник стає нецікавим для західного богослова. Здатність до богословського сопричастя із вселенським християнством вимагає вірності своїй богословській традиції, яку треба вивчати, розвивати, а не сторонитися її. Патріарх Йосиф нагадує, що київське християнство отримало з візантійської традиції своє, притаманне суто йому внутрішнє рушійне ядро, яке може винести нас до вершин науки й культури. Треба його відчувати, трима­тися його та користати з нього. Саме таке богослов'я буде східним за суттю і католицьким за відкритістю — і тоді як наша богословська наука, так і саме церковне життя будуть справжнім посередником між Сходом і Заходом. Посередником на взірець самого Христа. Якщо ж те ядро буде втрачене, нам знову загрожуватиме небезпека чи то латинізаторства, чи москвофільства, тобто ми будемо втягнуті в орбіту чужих рушійних сил, вивчатимемо чуже, а не своє, захоплюватимемося радше чужим, ніж своїм.

Христос, не втрачаючи своєї божественної особистості, бувши причасником життя Божого, став причасником життя людського. Він був єдиним посередником між Богом та людьми завдяки реальному подвійному сопричастю життя без змішання та зміни, але й без розділення та роз­риву між ними. Можливо, на долю саме нашої, української, богослов­ської науки випало завдання пережити в собі цю правду Халкедонського догмату і тим звершити свою місію як Східної, але Католицької Церкви?

Примітки і посилання