В історії Церкви апостоли Петро і Павло посіли особливе місце. На Петрі Христос збудував Свою Церкву, а апостолові Павлові довірив її навчати через письмові послання і місіонерство серед поган. Сьогодні апостольску місію продовжують безпосередні наступники учнів Христа – єпископи, а разом з ними і весь церковний народ.
Святі апостоли Петро і Павло: слуги Христа
Очікування народження Ісуса Христа було надією пророків. Прихід Христа справив, що покликані були Апостоли, завданням котрих було проголошувати про те, що Христос є посеред нас. Апостол це той, котрий посланий є з владою діяти в імені того, котрий посилає і його дії мають такий самий юридичний наслідок, якби були доконані самим посилаючим. Ісус сам мав повноту влади „зв’язувати і розв’язувати”. Посилаючи Апостолів у своєму імені мав намір вчинити їх учасниками цієї влади, щоб – незалежно від того хто буде діяти – наступив такий самий наслідок. Звичайно та підпорядкована Ісусові влада, обмежувалася б до тих справ, котрі були б згідні з натурою і метою закладеної ним Церкви. Однак в її границях розтягується на „все”.
Христос покликав дванадцять Апостолів, бо один не подолав би цього завдання. Навіть якщо тільки один з них наділений є турботою про утвердження в вірі інших „О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів” (Лк 22, 31—32). Заступництво Ісуса, Його молитва не звільнить Петра від випробування, на котрі буде наражений, але зміцнить його так, що віра його не послабне, не помре. Петро ж зміцнений Христом, в свою чергу має зміцнювати інших, а також повірена йому була ціла турбота про „вівці” „Паси мої вівці” (пор. Йо 21, 15—17). Латинське слово pasce – „паси” є грецьким перекладом boske i poimaine ужитих Євангелістом. Це остатнє означає не тільки „пасти”, дати „їжу стаду”, але також: „будь як пастир”, „вчини все, що чинить пастир для свого стада”. А значить відносини Петро—вірні рівняються відносинам: пастир—вівці. Метафора „пастиря” і пасіння була дуже знана в старожитній літературі: окреслювало воно обов’язки вождя або царя щодо людей. Сенс метафори – уряд пастиря стада повірений одній людині означає надання йому правдивої влади управляти суспільством вірних.
Апостол Петро є покликаний до цієї місії не тому, що більше від інших любив Ісуса, але сам факт покликання на пастиря овець зобов’язав його до виказування більшої любові до інших. В цей спосіб взяв він участь в пастирському завданню самого Христа, котрий вимагає великої любові, аж до віддання власного життя в жертві за вівці.
Верховний Апостол Петро, після зіслання Святого Духа, започаткував першу громадку християн – єрусалимську Церкву. Згодом він передав її під провід Апостола Якова, а сам подався в Антіохію, звідти дістався до Риму де і заснував римську Церкву, якої єпископом був щонайменше 25 років.
Дванадцять! цифра ця має символічну цінність. Означає народ Союзу та його дванадцять поколінь. Але для Бога немає жодної магічної цифри, тому до дванадцятьох є приєднаний Апостол Павло з особистою місією до язичних народів (пор. Гл 2,7). Діяльність Павла була харизматична, духовна, керована не людською владою, але дією Духа Святого.
Слова Ісуса, котрими покликаний був Павло, були переломними в його житті. Змінилося не тільки його ставлення до учнів Христа, але також ціла філософія його мислення. Павло, щоб підтримати засновані церкви у вірі, залагодити непорозуміння, заохотити до доброго, написав 14 послань—листів до окремих громад і до поодиноких осіб. Листи назнаменовані глибиною богословської науки, в них також багато моральних вказівок.
„І він упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле! Чого мене переслідуєш? (…) Я – Ісус, що його ти переслідуєш» (Ді 9, 4—5). Св. Павло розвине цю правду кажучи: Церква є Тілом Христа. Наука про Церкву як Тіло Христа повстає в контексті переживань першої спільноти християн. Перший лист до Корінтян є реакцією св. Павла на головні гріхи спільноти: розлами, надуживання в рамках культу Євхаристії, суперечки серед харизматів. Щодо розламів Павло задає питання: „Чи ж Христос розділився?” (1Кр 1,13). Щодо порушення проти чистоти, Павло в свою чергу запитує: „Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові?” (6,15). „Хіба не знаєте, що тіла ваші – храм Святого Духа, який живе у Вас?” (6,19). Св. Павло керується правилом: зрозумій ким ти є, і будеш чинити те, що чинити маєш. Із зрозуміння власної гідності випливає моральна постава людини. Через категорію Тіла, Павло показує найглибшу потребу єдності в Церкві, а також велич кожної людини.
Підсумовуючи можемо стверджувати, що: уряд апостолів є послугою для добра цілої Церкви, службою (diakonia), яка знаходить зразок в Ісусі Христі, котрий прийшов не щоб йому служили, але щоб служити(Мк 10, 42—45, Мт 20, 25—28). Щоб виповнити цю місію Апостоли отримали особливий дар Духа Святого(Йо 20,21нн;Ді 1, 8;2,2нн). Кожний з Апостолів отримав послання і ласку в спільноті з іншими Апостолами. Всі разом взяті творили цілість, замкнуту групу, котру Новий Заповіт часто називав «Дванадцятьма» (Мк 3,314,16 та інші). Тексти Євангелія, котрі відносяться до св. Петра виражають, що найвища влада надана була цьому Апостолові самим Ісусом Христом.
Ставлячи питання чи позиція Апостолів мала тимчасовий характер, чи також наступило продовження їх уряду в Церкві, треба проаналізувати тексти Нового Заповіту (Діяння, Пасторські листи св. Павла), а також найстарші свідоцтва християнські позабіблійні.
Особливе значення має фрагмент з Ді 20, 13—38, знаний як духовний і пасторський заповіт Павла. Павло закликав до Мелету старших з Ефесу і переказав їм свій наказ. В промові до них скерованій називає їх єпископами: „Зважайте на самих себе і на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров’ю власною” (Ді 20, 28).
Ще за життя Апостолів, в 50—55 роках, з’являється в Церкві важлива проблема: чи те, що нове в Христі, звільняє від наказів Права Мойсея, чи ці накази є потрібні для спасіння людськості? Іншими словами: чи щоб приналежати до Христа, треба піддаватись обрізанню? Якби обрізання не було б обов’язком, це означало б те, що язичники можуть йти прямо до Христа. Однак якби було обов’язком, то юдаїзм був би дорогою, котра провадить до християнства. Павло є проти цього права, під час коли християни, котрі походять з юдаїзму сприяють цим поглядам. Петро вагається.
Яке ж прийняти рішення в справі, від котрої буде залежати загальність даного Христом спасіння?
Тому що Христос завірив Церкву всім Апостолам, треба було, щоб вони зібралися і в духу віри шукали однодумності, котра позволила би розпізнати довірену їм Ісусову Правду. Така була дорога до першого з соборів, Собору Єрусалимського (Ді 15, 5—35). Після щирої дискусії , в Дусі Святім спільно вирішили: язичники, котрі навернулися на християнство не будуть змушуватись до практик юдаїзму. Так міццю спільного рішення Апостолів, Євангелія звільнилася від наказів Права. «Народи», як це відразу ствердив Павло, є запрошені до участі в Таїнстві Христа, без обов’язку іншої дороги ніж та, котрою є Христос. І ми безпосередньо належимо до рішення Церкви Апостолів, створеного в часі першого в історії християнства собору.
Наступні собори проваджені були наступниками Апостолів, а значить єпископами: в просторі історії їх єдиною метою було зміцнення правдивості віри.
Аліна Тарас