Недавно в одному журналі я прочитав, як одна п'ятнадцятирічна дівчина розповідала своїй мамі, що вона була в одному товаристві, де всі вживали наркотики. Вона не бачить в цьому нічого злого, адже «всі так роблять», а значить, це цілком нормально.
Я задумався над прочитаним. В Австралії, де ми живемо, багато людей неморальні речі сприймають як нормальні явища. Велика кількість, особливо молодих, людей вважають нормою поведінки думку більшості. Так, наприклад, у компанії пияків твереза людина не виглядає нормальною.
Що можемо зробити, щоб розставити все на свої місця? Я знаю з досвіду, що багатьом молодим людям в Австралії не подобається робити певні речі, але вони змушені чинити, «як всі», інакше з них будуть насміхатися друзі і вони залишаться без товариства. А їм самим не вистачає знання і відваги протистояти законам певної групи. Але це стосується не тільки молоді. Багато разів і старші люди переконують себе в тому, що так повинно бути, бо так «прийнято», щоб не брати на себе відповідальність, і часто приписують це долі.
На жаль, в нашому суспільстві дуже мало говориться про норми моралі та поведінку згідно з цими нормами. Тому найпершим та найголовнішим завданням Церкви має стати нова євангелізація, до якої закликає нас II Ватиканський Собор, а також Римський Архієрей Іван Павло II у своїх енцикліках та Документах. Церква повинна виховувати своїх вірних, постійно формувати їх свідомість, а також допомагати теоретично та Показувати практично, яким позитивом є Ісус Христос - джерело нашого відродження.
Христос вчить нас виховувати наше серце, а не тільки розум. Він дає приклад безумовної любові - agape, любові, яка жертвується для інших, яка готова іти навіть на смерть, щоб інші жили. Ісус Сам є тою Любов'ю, яка була розп'ята, щоб примирити нас з Богом. Він показує нам сенс життя на землі і дає вказівки людині, як можна осягнути щастя. Вони полягають у всецілій любові Бога та свого ближнього.
Впродовж історії людства багато людей своїм життям довели, що Христові заповіді живі, актуальні у кожному часі і суспільстві. Вони становлять духовне відродження не тільки окремих осіб, але й родин, спільнот та навіть цілої Церкви. В житті Української (Греко-) Католицької Церкви яскравою постаттю назавжди залишиться Митрополит Андрей Шептицький, якого справедливо називають українським Мойсеєм. У часи політичної та соціальної нестабільності він ясно бачив людину з її потребами і був чуйним до знаків часу. Ніщо не могло пройти повз увагу Митрополита. Його цікавили діти, молодь, родина, церковна єдність, екуменічні ідеї, народ, держава, культура, освіта - словом, вся дійсність. У своїх посланнях він давав вказівки для розв'язки проблем, які випливали з глибокого розуміння особи Христа та Його навчання.
Християнство, дорогі, - це любов, так як Євангеліє - це наука любові. «Християнська мораль, християнське життя, християнські ідеали стоять, як на твердій основі, на жертві зі себе - і без жертви зі себе нема в християнстві правдивих цінностей», - писав Митрополит до української молоді.
Митрополит Андрей Шептицький вже у той час спостерігав проблему взаємовідносин старших та молоді, яка і тепер досить актуальна: «Хто відкидає авторитет старших, - легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний інший авторитет у народі. Вкінці дійде до того, що буде відкинутий авторитет Церкви, Бога і всякої етики. Хто відкине ці авторитети, тому лишаються або власний його авторитет, або авторитет його партій, або близьких йому клік. Чи ж це не веде до повної анархії?»
І щоб знайти вихід з цієї проблеми, Митрополит пише листа до священиків про соціальну співвідповідальність: «Хто винен?»
«Я питав, яка того жахливого стану причина? І логіка фактів вела мене безнастанно до другого питання: чи не треба шукати причини тої руїни передовсім у нас самих?»
Безумовною причиною нашої сьогоднішньої духовної руїни також можуть бути історичні події, які сплелися у вінок нашого становища від віків. «Однак, - як пише Митрополит, - у порівнянні з тими зовнішніми причинами, що почасти є радше елементами нашого безвихідного положення, важнішими є причини порядку морального й надприродного».
Це ще раз підтверджує думку, що коли людину виховують тільки на розумі, а не на моральності, то виховують загрозою для суспільства.
Митрополит особливу увагу звертав на роль сім'ї та Церкви у вихованні молодого покоління: «В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. Вона - виховує народи, Вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина, але і батьки-християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви». І хоч ця праця дуже важка і потребує довгих змагань, безлічі жертв та прикладу життя, але не є безуспішною. Скільки часу потрібно, щоб виховати одного громадянина, свідомого своїх обов'язків щодо Бога, ближніх та Батьківщини, та ще більше потрібно для того, щоб виховати цілу суспільність, увесь народ.
Тому в сьогоднішній ситуації нам потрібно виховувати як батьків, так і дітей у дусі відповідальності, співвідповідальності, прощення, любові, навчаючи їх цінувати та часто користуватись Святим Письмом, з якого найбільше можна пізнати особу Ісуса Христа. Як сказав святий Єронім: «Незнання Святого Письма - Де незнання Ісуса». Тоді зможемо жито згідно з засадами християнської моралі і навіть будемо готові на жертву за Церкву і народ, «...бо нема вищого і гарнішого ідеалу для християн, як віддати життя за віру. Смерть за віру - це участь в жертві Христовій», - писав Митрополит до духовенства та вірних.
Це засвідчили своїм життям наші новомученики XX століття, яких нещодавно в Україні Римський Архієрей Іван Павло II Проголосив блаженними. Ці люди ще раз підтвердили світові, що життя - це безцінний дар Господа і «хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Мт 10, 39).
Переступивши поріг Нового Тисячоліття, Відвічний Господь дарує нашому поколінню збирати плоди життя вічного - наших сучасних мучеників. Цей неоціненний дар більшого числа беатифікованих мучеників ми одержали від Господа Бога без особливих заслуг з нашого боку. У своїй щедрості Христос дає нам цей дарунок як приклад до наслідування. Щось подібно виглядає, коли батьки передають дітям маєток у спадщину. Хоча діти його даром отримали, вони, однак, зобов'язані бути вдячними за цей дар.
У списку українських католицьких ісповідників і мучеників за святу віру золотими буквами вписане ім'я великого нашого праведника Миколи Чарнецького, ЧНІ, Апостольського Візитатора для українців-католиків на Волині та Підляшші. Закований большевиками в кайдани і вивезений на тяжку працю в Сибір, наш непохитний ісповідник серед великих страждань і наруг «тішився, що за Христа удостоївся терпіти зневагу» (Дії 5, 41).
Покликання до монашого життя о. Климентія Казимира Шептицького великою мірою було підготовлено мудрими християнськими настановами його матері Софії. Навіть перебуваючи в нелюдських умовах в тюрмах і таборах, о. Климентій дав таку оцінку своєму ув'язненню: «Для мене тюремна камера - це монаша келія. Живу так, як жив би в монастирі. Тішуся тим, що можу багато молитися, що можу все те переносити та жертвувати себе Господу Богу». Отець Климентій постає для нашого сучасника в світлі християнської любові, добра і справедливості. Його життя було подвижницьке, самовіддане - не собі, а Богові, ближнім, пройняте безмірною любов'ю до них. І за цим життям стоїть глибока сутність людини - молільника та ісповідника.
Напевно, життя мучениці ч. Тарсикії (Мацьків), СНДМ не було випадком в історії. Вона народилася і жила у часі, коли У світі панували крайні прояви ідеології комунізму і фашизму, які, змагаючись за першість, нищили мільйони життів, і у сіру буденність людства входив матеріалізм. Вона була однією з тих, хто, незважаючи на всі перешкоди з боку світу, ще змагалися за
святість; хто вірив, що життя не закінчується зі смертю, тому старалися його прожити у повній відданості Господеві. Убивця ч. Тарсикії зробив це з ненависті до Католицької Церкви й віри. Його слова: «Я. її вбив... бо вона монашка», - найкраще пояснюють дії цього злочинця. Ця молода 25-літня дівчина засвідчила свою віру в Бога мученицькою смертю, і тепер кожний може віднайти у її подвизі відповідний взірець до наслідування.
Предвічний Архітектор поклав у велику мозаїку мучеників за віру коштовні камінчики: 8 єпископів, 8 священиків, 6 ієромонахів, 1 мирянина та чотирьох сестер-монахинь, яких Римський Архієрей Іван Павло II проголосив блаженними 27 червня 2001 року, перебуваючи в Україні.
Дивлячись на їх життя і подвиг, маємо чудовий приклад любові, основаної на Божих заповідях. Отже, що ми можемо зробити у нашій ситуації щодо вирішення проблем сьогодення?
Дивлячись на приклад Митрополита Андрея Шептицького та новомучеників, хочемо повторити за святим: «Коли Бог буде на першому місці, все інше буде на своїх місцях».
о. Фелікс Фіґурек, с. Бернадета (Ярославцева), СНДМ
Документи єпархіальних соборів 2001-2002, т. 1. Львів, 2003.