У статті висвітлюється становище греко-католицьких громад в ході процесу десталінізації в Українській РСР.
Ключові слова: Українська греко-католицька церква, державно-церковні відносини, ”хрущовська відлига”.
Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». Одеса, 2007.
Українська греко-католицька церква в умовах “хрущовської відлиги”
Олег Бажан
кандидат історичних наук,
доцент кафедри історії Національного університету
“Києво-Могилянська академія”,
старший науковий співробітник
Інституту історії України НАНУ
Лібералізація громадсько-політичного життя країни після смерті Й. Сталіна, пануюча атмосфера змін, послаблення контролю влади в релігійній сфері викликали пожвавлення релігійного життя серед прихильників репресованої Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Процес десталінізації радянського суспільства, повернення в Україну переважної більшості священнослужителів і вірних УГКЦ (у серпні 1956 р. було звільнено 243 особи греко-католицького духовенства з 344 репресованих за період з 1945 по 1950 рр.) [6, арк. 204] вселив у переважної частини жителів Західної України надію на відродження Української греко-католицької церкви. Відразу після смерті тирана з’являються заяви та петиції віруючих та священиків з вимогою повернути раніше вилучене церковне майно, дозволити проведення служб згідно греко-католицьким традиціям. Характерним у цьому плані став анонімний лист “українців-католиків Західної України” від 27 червня 1953 р. надісланий на адресу Ради міністрів УРСР, в якому висловлювалось прохання повернути приміщення церков, перетворених на клуби та склади та звільнити ув’язнених священиків УГКЦ. Показовим є випадок, який мав місце у м. Виноградові Закарпатської області. На одному з чергових богослужінь священик Української греко-католицької церкви І. Сокіл запропонував надіслати листа голові Ради міністрів СРСР М. Булганіну, в якому порушити питання про визнання ліквідації УГКЦ неправомірним і незаконним актом. Згаданий лист підписало більше п’ятисот віруючих [7, арк. 9].
З проханням про відновлення УГКЦ звернувся до М. Хрущова і засуджений у 1945 р. предстоятель цієї церкви митрополит Й. Сліпий [6, арк. 297], який з середини 1950-х рр. утримувався у напівтюремному режимі в Маклаківському інвалідному будинку Красноярського краю. Протягом 1954 р. почастішали звернення віруючих до контролюючих інстанцій стосовно будівництва нових храмів, реєстрації як православних тих греко-католицьких церков, що тривалий час не припиняли своєї діяльності [13, с. 437-439].
Посилення “уніатської загрози” апарат Ради у справах Російської православної церкви (РСРПЦ) вбачав і в активізації підпільної діяльності вірних УГКЦ та з боку репресованих сталінським режимом уніатських священиків, які повертались з місць ув’язнення. У звітах уповноважених в справах РПЦ, що надходили центральним партійним органам вказувалось про значний сплеск релігійного життя серед греко-католиків, наявність великої кількості духовенства, ченців, черниць і вірних фанатично відданих уніатству. Моніторинг, проведений контролюючими інстанціями в середині 1950-х рр. у західних областях і на Закарпатті, давав підстави стверджувати про існування серйозного опору з боку віруючих та духовенства УГКЦ. Так, в ході перевірки у Львівській області виявлено 158 священиків, які відкидали саму ідею ліквідації унії, в Закарпатській – 109, Станіславській – 60, Тернопільській – 41 [9, арк. 123]. Крім того, уповноважені РСРПЦ констатували про непоодинокі випадки захоплення на території Західної України діючих православних церков, збільшення груп “блукаючих уніатів”, які нелегально проводять служби в незареєстрованих церквах, здійснюють релігійні обряди на квартирах віруючих. В зазначений період було зафіксовано кілька десятків груп ченців, що складались з двох-трьох осіб і належали до чернечих орденів “Редемптористів”, “Василіан”, “Студитів”, і колишніх священиків. Групи ченців та черниць збирали гроші та інтенції для греко-католицьких священиків, вели місіонерську роботу серед віруючих, сповіщали їх про місце і час проведення богослужінь та здійснення обрядів [10, арк. 21].
У свою чергу органи держбезпеки повідомляли найвищі органи влади про намагання греко-католицького духовенства та “українських буржуазних націоналістів” залучити молодь до різноманітних релігійних “осередків”. В кінці 1956 р. та жовтні 1957 р. в Управління КДБ при РМ УРСР по Тернопільській області надійшла інформація про те, що в селах Сільце-Підгаєцьке та Носів Підгаєцького району, існують так звані “молодші церковні братства”, в які входили понад 55 чоловік з числа молоді. Спецслужби наголошували: “В результаті діяльності цих братств в с. Сільце-Підгаєцькому припинилося зростання комсомольської організації, а в с. Носів взагалі не була створена комсомольська організація. Встановлено, що вказані “братства” створені за ініціативою священиків і підпорядковуються безпосередньо “церковній раді”. Прийом нових учасників “братств” здійснюється священиком в церкві з дотриманням певних релігійних обрядів та прийняттям від вступаючого присяги “на вірність богу”. Аналогічні церковні братства існують в 5 інших селах Підгаєцького району Тернопільської області. Деякі активні учасники “братств” під прикриттям релігійних обрядів проводять націоналістичну роботу, намагаються протиставити “братства” комсомольським організаціям” [5, арк. 308-309]. Подібні методи роботи з молоддю з боку колишніх уніатського духовенства були виявлені спецслужбами і у сусідніх областях. За інформацією співробітників Управління КДБ у Станіславській області священики Березюк (м. Городенко) та Жовнірович (Солотвинський район) весною 1957 р. влаштовували в церквах так звані “маївки”, на яких близько 50 дітей шкільного віку вивчали питання релігійної догматики [5, арк. 203].
Особливе занепокоєння вищого політичного керівництва, правоохоронних органів викликало функціонування нелегального єпископату УГКЦ. Хоча формально останній діяв і нелегально, його склад не був секретним ні для уповноважених Рад, ні для спецслужб. Причому, як ті, так і інші були переконані в тому, що “…вказаний нелегальний єпископат слід розігнати. Якщо немає підстав притягнути цих єпископів до кримінальної відповідальності за проведену роботу, то слід скомпрометувати їх перед громадськістю через органи друку на підставі їх політичного минулого, в зв’язку з теперішньою нелегальною роботою...” [5, арк. 32].
Особливе занепокоєння політичного керівництва та спецслужб викликала діяльність греко-католицького духовенства з числа найближчого оточення Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого. Серед них – 74-річного Миколи Хмелевського, висвяченого в 1944 р. в єпископи. Як довідуємось з оперативних зведень, повернувшись із ув’язнення в листопаді 1954 р. Хмелевський “згрупував навколо себе осіб із числа уніатів, вороже настроєних проти радянської влади. Серед своїх довірених осіб, Хмелевський заявляв, що він є генеральним вікарієм колишнього митрополита уніатської церкви Йосифа Сліпого <…> На своїй квартирі Хмелевський створив нелегальну церкву, де проводив систематично богослужіння” [9, арк. 126].
У поле зору органів держбезпеки потрапив також 70 – річний священик Володимир Грицай, в минулому особистий секретар митрополита А. Шептицького, колишній архіваріус консисторії греко-католицької церкви. Як повідомляло загадкове “джерело інформації” В. Грицай, використовуючи підставні адреси, підтримує листування з митрополитом Йосифом Сліпим, єпископом Миколою Чернецьким та іншими, надає їм через різних осіб матеріальну допомогу [11, арк. 4-5].
На Закарпатті, під щільною опікою правоохоронних органів, перебували звільнені з таборів вікарний єпископ М. Муранія (керував підпільною Церквою аж до смерті в січні 1979 р.) та єпископ О. Хіра, священики С. Бендас, Є. Вереш, В. Желтвай, Р. Кабацій, І. Попович, які відзначались особливою активністю в проведенні підпільних богослужінь.
Не викликало довіри у державних органів і колишнє греко-католицьке духовенство, перереєстроване в православне. Непоодинокими були випадки, коли колишні греко-католицькі священики приховували від парафіян свій перехід в православ’я. Так, наприклад, в розмові з протоієреєм Вончицьким з м. Львова священик з м. Брюховичі Бемко заявив: “Якщо я ще маю вплив на віруючих, то лише тому, що я не говорю їм нічого про православ’я” [8, арк. 23].
Прикметно, що, попри всі запевнення патріарших емісарів, авторитет православних священиків серед віруючих західних регіонів залишав бажати кращого. Православний священик з м. Імстичеве Іршавського району Закарпатської області: “В церкву ходять всі, але за рік жодної людини я не поховав, жодної дитини не хрестив, жодної пари не вінчав, а були ж похорони, весілля і народження. Всі ці треби таємно виконує Сотмарі” (колишній ігумен греко-католицького монастиря) [2, арк. 295].
Активізація діяльності греко-католиків на західних теренах України, усвідомлення “незавершеності процесу возз’єднання уніатської церкви з православною” спонукало політичне керівництво республіки розробити детальний план по боротьбі із залишками уніатства, який передбачав широкий комплекс заходів – від поліпшення організації науково-атеїстичної пропаганди серед населення, позбавлення колишніх священиків УГКЦ пенсійного забезпечення, виселення з місць проживання до судового переслідування непокірних.
Адміністративно-репресивні заходи щодо віруючих УГКЦ співпали з придушенням у жовтні-листопаді 1956 р. Угорської революції. Свою рішучість владні структури довели депортацією за межі України єпископа О. Хіри та адміністратора Мукачівської єпархії М. Муранія. За антирадянську пропаганду під час революційних подій в Угорщині рішенням народного суду в м. Виноградові Закарпатської області до 8 років виправно-трудових таборів засуджено священика Антона Бачкая [1, арк. 14]. Наприкінці 1950-х рр. репресивні заходи були застосовані проти митрополита Й. Сліпого, монаха-редемпториста о. Г. Будзиновського, священиків І. Сокола, М. Маргітича – одного з організаторів руху покутників, греко-католицького священика Г. Солтиса [14, с. 50-51].
Проте план упокорення УГКЦ виявився не ефективним. Результати перевірки роботи уповноважених Ради у справах РПЦ у Львівській, Станіславській та Тернопільській областях у 1960 р. вказували про “вкрай незадовільний стан справи у боротьбі з залишками унії”. Контролюючі органи стверджували, що в Станіславській області “перебувають 80 чоловік невоз’єднаного колишнього уніатського духовенства, значна частина веде активну уніатську роботу в Балехівському, Долинському, Больтевцовському, Галицькому, Калуському, Богородчанському, Лисецькому, Городенківському Рожнятівському, Тлумацькому, Отинянському районах. В цих та інших районах уніатські священики проводять по католицькому обряду в будинках віруючих церковної служби, широко здійснюють обряди, в тому числі навіть обряд вінчання <…> Перевірка 21-ї релігійної громади у Станіславській області показала, що в 19-ти з них знаходиться уніатське начиння (хоругви, лави, сповідальниці). Церковна служба в цих приходах ведеться по-уніатськи” [1, арк. 22]. Партійні контролери помітили ще одну форму опору насильницькому поширенню православ’я у західних областях України. “В останній час, – відзначали вони, – застосовується інша тактика: залишатися уніатствуючим формально у православ’ї, але не приймати православної ієрархії, не спілкуватися літургічно не лише із старо-православним, але й з возз’єднаним духовенством, за виключенням тих осіб, які будуть вказані уніатським керівництвом. Кожен священик, який взяв зобов’язання такого порядку, повинен залучити ще одного священика в цю таємну співдружність. Керівником цього руху називають уніатського священика Маргітича, у якого члени співдружності сповідаються і дають клятву при вступі” [1, арк. 3].
Незадовільна робота по “ліквідації уніатської спадщини” на Прикарпатті спонукала керівництво Ради у справах РПЦ порушити перед місцевою владою питання про звільнення уповноваженого РСРПЦ у Станіславській області Бібіка.
В утвердженні православ’я на західноукраїнських землях радянська влада, як і в попередні роки, робила ставку на РПЦ. Послідовним у викоріненні унії, активним в просуванні православних обрядів в Галичині виявив себе єпископ Львівський та Тернопільський Григорій. Його заповзятість у боротьбі з віруючими УГКЦ яскраво простежується у “Доповіді”, підготовленій 20 листопада 1960 р. і надісланій Патріарху Московському і всея Русі Алексію: “Заступивши по волі Вашої Святості в управління Львівсько-Тернопільської єпархії я, – писав єпископ Григорій, – поставив своїм завданням рішуче і послідовно продовжувати в єпархії справу утвердження православного віровчення, богослужебного обряду і православної церковності, домагатися повної ліквідації в єпархії залишків унії.
По моїй вказівці були звільнені колишні уніатські монахині–василіанки та інші особи, так чи інакше пов’язані з уніатським минулим. Для обслуговування архієрейського будинку були запрошені православні монахині з Чернівецької єпархії. <…>
Возз’єднане з греко-католицтва духовенство м. Львова, взявши у свої руки ініціативу в справі ліквідації латино-уніатської спадщини в богослужбовому обряді, на своїй нараді 26 лютого 1960 р. прийняло ряд рішень, дуже важливих не тільки для Львівської єпархії і для всіх возз’єднаних єпархій, а саме:
<…> 7) прибрати з храмів “конфесіонали” (сповідальниці) католицького зразка;
8) прибрати з храмів лави для сидіння і крісла для колінопреклоніння <…>
У турботах про виконання основних постанов про повернення нашим храмам православного вигляду мені довелось дати духовенству єпархії деякі роз’яснення і доповнення. Зокрема я запропонував єпархіальному духовенству:
<…> 5) прибрати з храмів різні уніатські грамоти, емблеми, пам’ятні таблиці. <…> З 1167 храмів Львівської єпархії 658 храмів повністю повернуто внутрішній православний вигляд”[1, арк. 122-126].
Проте результати діяльності православних єпископів і духовенства щодо ліквідації “залишків унії” на західноукраїнських землях не вдовольняли владні структури. Вкотре в боротьбі з греко-католиками на початку 1960-х рр. правлячий режим обирає методи фізичного й морального тиску та репресії. У 1961 році за здійснення несанкціонованих служб в с. Надорожна Тлумачського району Станіславської області було ув’язнено священика П. Василика” [3, арк. 128-129]. Ізоляцію у психіатричній лікарні відчув на собі священик з с. Конюхи Козівського району Тернопільської області І. Мацієвич. Переслідування з боку працівників Управління КДБ по Тернопільській області зазнала місіонерська діяльність колишньої черницї ордену “Студитів” М. Ребрини” [9, арк. 162-163].
Наступного року на Станіславщині за “антирадянську діяльність” до 5 років виправно-трудових таборів з позбавленням права повернення до рідного краю були засуджені колишній викладач греко-католицької семінарії І. Слезюк та професор теології Лукач [13, с. 466.]
У 1964 р. до трьох років виправно-трудових таборів та п’яти років заслання було засуджено священика, викладача теології Михайла Вінницького, який чесно і самовіддано виконував свій пастирський обов’язок.
Політичні репресії, різного роду переслідування, хоча на певний час і зменшили активність кліру і віруючих УГКЦ, та все ж таки не зламали їх опору штучному насадженню православ’я. Незважаючи, на той факт, що “хрущовська лібералізація” майже не торкнулась взаємин влади з греко-католиками, незмінність курсу нового керівництва державою в другій половині 1950-х початку 1960-х рр. на нищення УГКЦ, зруйнувати структуру катакомбної греко-католицької спільноти за допомогою карально-адміністративних заходів правлячому режиму так і не вдалось.
Список використаних джерел і літератури
- Державний архів Російської Федерації (далі – ДАРФ). – Ф. 6991. – Оп. 1 с. – Спр. 1442.
- ДАРФ. – Ф. 6991. – Оп. 1 с. – Спр. 4263.
- ДАРФ. – Ф. 6991. – Оп. 1 с. – Спр. 5408.
- ДАРФ. – Ф. 6991. – Оп. 6. – Спр. 160.
- Державний архів Служби безпеки України. – Ф. 1. – Оп. 11. – Спр. 42.
- Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ). – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4263.
- ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4494.
- ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 5028.
- ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 5408.
- ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 190.
- ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 4081.
- Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Львів, 1996. – 448 с.
- Войналович В. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс. – К., 2005. – 741 с.
- Пащенко В. Гнат Солтис. Сторінки ненаписаної біографії //Людина і світ. – 2002. – № 3. – С. 48-51.