RU 
EN 
Вступ
1. У наш час, коли людство дедалі тісніше єднається та зростає взаємозалежність між народами, Церква уважніше розглядає природу своїх відносин із нехристиянськими релігіями. Виконуючи свій обов’язок сприяти єдності та любові між людьми, а отже, і між народами, вона насамперед досліджує все те, що є спільним для людей і що спонукає їх жити разом у спільній долі.
Різні народи утворюють одну спільноту. Вони мають одне походження, бо Бог заселив усю землю людським родом (1). Вони також мають одну кінцеву мету — Бога, Чия Провидіння, знаки доброти та спасенний задум поширюються на всіх (2), доки вибрані не будуть зібрані у святому місті, що осяяне Божою славою, і де народи ходитимуть у Його світлі (3).
Люди очікують від різних релігій відповідей на таємничі питання людського існування, які вчора, як і сьогодні, глибоко непокоять людське серце: природа людини, сенс і мета нашого життя, добро і гріх, походження і призначення страждання, шлях до істинного щастя, смерть, суд і відплата після смерті, а також остання, невимовна таємниця, що огортає наше буття, від якої ми беремо початок і до якої прямуємо.
Різні релігії
2. Від найдавніших часів і до сьогодні серед різних народів існує певна чутливість до таємничої сили, що присутня в перебігу подій і в житті людини, а іноді в ній навіть розпізнають найвищу Божественність або Отця. Ця чутливість і це пізнання пронизують життя глибоким релігійним почуттям.
Щодо релігій, пов’язаних із розвитком культури, вони намагаються відповісти на ті самі питання через більш витончені поняття та розвинену мову. Так, в індуїзмі люди досліджують Божественну таємницю та виражають її через невичерпну багатогранність міфів і проникливі філософські пошуки. Вони прагнуть звільнитися від тривог людського буття через аскетичний спосіб життя, глибоку медитацію або покладання на Бога з любов’ю і довірою.
У буддизмі, згідно з різними його школами, визнається корінна несталість цього мінливого світу, і вчення вказує шлях, яким людина, з відданим і довірливим серцем, може досягти стану досконалого визволення або ж найвищого просвітлення – власними зусиллями чи з допомогою згори.
Так само й інші релігії, поширені по всьому світу, намагаються подолати занепокоєння людського серця, пропонуючи різні шляхи: доктрини, моральні приписи та священні ритуали.
Католицька Церква не відкидає нічого істинного і святого в цих релігіях. Вона з щирою повагою розглядає ті способи життя, моральні приписи та вчення, які, хоч і відрізняються у багатьох аспектах від того, у що вона сама вірить і що проповідує, проте нерідко відображають промінь істини, що просвітлює кожну людину.
Разом з тим, Церква проголошує і зобов’язана проголошувати Христа, який є «шлях, істина і життя» (Йо 14,6), у якому люди знаходять повноту релігійного життя і через якого Бог примирив із Собою все створіння (4).
Тому вона закликає своїх вірних із мудрістю та любов’ю вести діалог і співпрацювати з послідовниками інших релігій, завжди залишаючись вірними своїй вірі та християнському способу життя. Вона заохочує їх визнавати, зберігати і розвивати духовні, моральні та соціально-культурні цінності, що присутні в інших релігіях.
Мусульманська релігія
3. Церква також з повагою ставиться до мусульман, які поклоняються єдиному, живому і сущому Богові, милосердному та всемогутньому, Творцеві неба і землі (5), який говорив до людей. Вони прагнуть із цілого серця підкорятися Божим велінням, навіть якщо вони приховані, як це зробив Авраам, на якого ісламська віра охоче посилається.
Хоча мусульмани не визнають Ісуса Богом, вони шанують Його як пророка; вони також вшановують Його Пресвяту Матір, Діву Марію, а подекуди навіть звертаються до неї з благоговійною молитвою. Крім того, вони очікують Дня суду, коли Бог відплатить кожній людині після воскресіння.
Мусульмани цінують моральне життя і віддають хвалу Богові, особливо через молитву, милостиню та піст.
Якщо протягом століть між християнами та мусульманами виникало чимало непорозумінь і ворожнечі, Святий Собор закликає всіх забути минуле та щиро прагнути взаєморозуміння. Він закликає спільно захищати й сприяти соціальній справедливості, моральним цінностям, миру та свободі для всіх людей.
Юдейська релігія
4. Розглядаючи таємницю Церкви, Священний Собор згадує той зв’язок, яким народ Нового Завіту духовно пов’язаний із потомством Авраама.
Церква Христова визнає, що початки її віри та вибрання вже закладені в патріархах, Мойсеї та пророках, відповідно до Божої таємниці спасіння. Вона сповідує, що всі вірні Христові, нащадки Авраама за вірою (6), є частиною покликання цього патріарха, а спасіння через Церкву таємничо було передбачене в Виході вибраного народу з єгипетського рабства.
Тому Церква не може забути, що вона отримала одкровення Старого Завіту через народ, з яким Бог у Своєму незбагненному милосерді уклав Старий Завіт. Вона також визнає, що духовно живиться від кореня доброго оливкового дерева, на яке були прищеплені галузки дикої маслини, тобто погани (7). Адже Христос, наш мир, через Свою хрестну жертву примирив юдеїв і поган, зробивши з обох один народ (8).
Крім того, Церква постійно пам’ятає слова святого апостола Павла про його рідний народ:
«Їм належить усиновлення, слава, союзи, дар Закону, богослужіння і обітниці; їхні — патріархи, і від них, по плоті, народився Христос» (Рим. 9, 4-5).
Також вона нагадує, що з юдейського народу вийшли апостоли, які є основою і стовпами Церкви, а також численні перші учні, які проголошували світові Євангеліє Христове.
Як свідчить Святе Письмо, Єрусалим не впізнав часу свого відвідин (9); більшість юдеїв не прийняли Євангелія, а дехто навіть протистояв його поширенню (10). Однак, за словами апостола Павла, юдеї залишаються дорогими Богові заради їхніх прабатьків, адже Божі дари та покликання незмінні (11).
Разом із пророками та самим апостолом Церква очікує дня, який відомий лише Богові, коли всі народи єдиними устами величатимуть Господа і служитимуть Йому в єдності (Соф. 3, 9) (12).
Оскільки між християнами і юдеями існує велика спільна духовна спадщина, Священний Собор прагне сприяти взаємному пізнанню та повазі між ними. Це можливо через біблійні та богословські дослідження, а також через братерський діалог.
Якщо юдейські релігійні лідери разом зі своїми послідовниками спричинилися до смерті Христа (13), це не може бути приписано всім юдеям того часу, а тим більше юдеям сучасності.
І хоча Церква є новим Божим народом, юдеї не повинні сприйматися як відкинуті Богом чи прокляті, начебто це випливає зі Святого Письма. Тому всі повинні дбати про те, щоб у катехизації та проповідуванні Божого слова не містилося нічого, що суперечить істині Євангелія і духу Христової любові.
Церква, яка засуджує будь-які переслідування проти будь-кого, з огляду на спільну духовну спадщину з юдеями, і керуючись не політичними мотивами, а євангельською любов’ю, засуджує ненависть, переслідування та будь-які прояви антисемітизму в усі часи і від будь-кого.
Насправді, як Церква завжди вчила і навчає, Христос з великої любові добровільно прийняв Свої страждання та смерть заради гріхів усього людства, щоб усі люди могли досягти спасіння.
Тому обов’язок Церкви у своїй проповіді – проголошувати хрест Христовий як знак Божої всеосяжної любові та джерело всякої благодаті.
Вселенське братерство
Ми не можемо взивати Бога як Отця всіх людей, якщо самі відмовляємося поводитися як брати щодо деяких із них, створених за образом Божим. Взаємозв’язок між ставленням людини до Бога-Отця та її ставленням до інших людей як братів настільки тісний, що Святе Письмо говорить: «Хто не любить, той не пізнав Бога» (1 Йо 4,8).
Отже, будь-яка теорія чи практика, яка встановлює дискримінацію між людьми чи народами щодо їхньої гідності або прав, що з неї випливають, позбавлена підґрунтя.
Тому Церква засуджує як противну волі Христовій будь-яку дискримінацію між людьми та будь-яке переслідування за расовими, соціальними чи релігійними мотивами. Тому Священний Собор, наслідуючи приклад святих апостолів Петра і Павла, палко закликає християн, щоб вони, «провадячи між народами бездоганне життя» (1 Пт 2,12), за можливості, наскільки це залежить від них, жили в мирі з усіма людьми (14), аби справді бути дітьми Отця Небесного (15).
Усі положення, встановлені в цьому Декреті, були схвалені Отцями Священного Собору. А Ми, згідно з апостольською владою, дарованою Нам Христом, разом із Високоповажними Отцями, у Святому Дусі їх затверджуємо, постановляємо та визначаємо. Те, що було таким чином соборно вирішене, наказуємо проголосити на славу Божу.
Рим, при соборі Святого Петра, 28 жовтня 1965 року.
Я, ПАВЛО, Єпископ Католицької Церкви.
Слідують підписи Отців.
ПРИМІТКИ
(1) Пор. Діян 17,26.
(2) Пор. Муд 8,1; Діян 14,17; Рим 2,6-7; 1 Тим 2,4.
(3) Пор. Одкр 21,23-24.
(4) Пор. 2 Кор 5,18-19.
(5) Пор. Св. ГРИГОРІЙ VII, Epist., III, 21, до Аназира (Аль-Насіра), короля Мавританії, вид. E. CASPAR у MGH, Ep. sel. II, 1920, I, с. 288, 11-15; PL 148, 451A.
(6) Пор. Гал 3,7.
(7) Пор. Рим 11,17-24.
(8) Пор. Еф 2,14-16.
(9) Пор. Лк 19,44.
(10) Пор. Рим 11,28.
(11) Пор. Рим 11,28-29; II ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР, догматична конституція про Церкву Lumen Gentium: AAS 57 (1965), с. 20 [с. 151 і наст.].
(12) Пор. Іс 66,23; Пс 64,4; Рим 11,11-32.
(13) Пор. Йо 19,6.
(14) Пор. Рим 12,18.
(15) Пор. Мт 5,45.
Переклад з італійської — Єдина Церква