Про деякі аспекти християнської медитації: Послання до єпископів Католицької церкви Orationis formas

Послання до єпископів Католицької церкви Orationis formas

1. Багато християн щиро прагнуть навчитися справжньої молитви, хоча сучасна культура надмірно ускладнює реалізацію їхньої потреби в тиші, зосередженні та медитації (богомисленні). На існування такої потреби у зосередженні та справжньому контакті з Богом вказує великий інтерес — також і серед християн — до різних форм медитації, пов’язаних із деякими релігіями Сходу та їхніми специфічними формами молитви. Але цьому явищу супроводжує відчутне для багатьох бажання мати чіткі віровчительні та пастирські критерії, які дозволили б поєднати навчання різним за формою видам молитви з вірністю світлу богоодкровенної істини, даної в Ісусі Христі через посередництво церковного Передання. Відповіддю на цю нагальну потребу має стати це Послання. Важливо, щоб численні форми молитви, що виникають у різних помісних Церквах, зокрема й нові, ніколи не затьмарили її справжньої природи — як особистої, так і спільнотної. Ці настанови адресовані передусім єпископам, які мають зробити їх предметом своєї пастирської опіки у ввірених їм Церквах, щоб завдяки їм увесь Народ Божий — священники, ченці та миряни — з новим запалом призивали в молитві Отця через Духа Господа нашого Ісуса Христа.

2. Унаслідок дедалі частіших контактів з іншими релігіями, з їхніми різними стилями і методами молитви, багато вірних в останні десятиліття ставлять собі питання про цінність нехристиянських форм медитації для християн. Це стосується передусім східних методів [1]. Є й такі, хто звертається сьогодні до цих методів із терапевтичною метою. Відсутність духовного миру в житті, що протікає в виснажливому ритмі, нав’язаному розвиненим технологічним суспільством, сприяє тому, що також деякі християни бачать у цих методах шлях до досягнення внутрішнього миру і психічної рівноваги. Осмислення цього психологічного аспекту не входить до сфери проблематики цього Послання, метою якого є представлення богословських і духовних аспектів проблеми. Інші християни вважають, що, відкрившись на досвід інших релігій, вони зможуть збагатити своє молитовне життя за рахунок наявних там методів молитви. Зазначаючи, що сьогодні багато традиційних форм християнської молитви вийшли з ужитку, вони запитують, чи не можна у зв’язку з цим збагатити наше спадкоємство новими формами молитви, з урахуванням і тих, які раніше були для нас чужими?

3. Щоб відповісти на це питання, слід насамперед замислитися — принаймні в загальних рисах — над тим, якою є внутрішня природа християнської молитви, щоб потім побачити, чи можна її збагатити методами медитації, що виникли в іншому релігійному та культурному контексті, і якщо можна, то як. У зв’язку з цим необхідно чітко сформулювати основну передумову. Християнська молитва завжди визначається структурою християнської віри, яка сяє істиною про Бога і про творіння. Тому з усією ясністю можна сказати, що вона набуває вигляду особистого, внутрішнього і глибокого діалогу людини з Богом. Вона виражає те спілкування і єдність, які існують між відкупленим творінням і внутрішнім життям Осіб Святої Трійці. Ця єдність, заснована на Хрещенні та Євхаристії, які є джерелом і вершиною церковного життя, передбачає навернення, відхід від власного «я» у напрямку до Божого «Ти». Християнська молитва водночас має справді особистий і справді спільнотний характер. Їй чужі безособові та зосереджені на «я» техніки, які можуть виробити автоматизм, що веде до замкненості в егоїстичній духовності, нездатній відкритися назустріч трансцендентному Богові. Той, хто шукає в Церкві нових форм медитації, повинен завжди пам’ятати, що справжня християнська молитва є зустріччю двох свобод: безмежної свободи Бога і обмеженої свободи людини.

1. Християнська молитва у світлі Одкровення

4. Про те, як повинна молитися людина, що приймає Одкровення, говорить Святе Письмо. Старий Завіт є зібранням прекрасних молитов, які протягом століть зберегли свою життєву актуальність. Вони продовжують існувати і в Церкві Ісуса Христа, де стали основою офіційної молитви [2]. Псалми зустрічаються вже в найдавніших текстах Старого Завіту, а згодом з’являються знову в пізніших текстах [3]. Молитви Псалтиря свідчать про великі діла, звершені Богом задля обраного Ним народу. Ізраїль роздумує над цими подіями історії спасіння і актуалізує їх у пам’яті за допомогою молитви.

У світлі біблійного Одкровення Ізраїль пізнає Бога в усьому творінні та в долі кожної окремої людини, воздаючи Йому хвалу. Тим самим він призиває Бога як Того, Хто поспішає на допомогу в небезпеці, хворобі, переслідуваннях і стражданні. І нарешті, ізраїльтянин прославляє Бога в Його силі і благості, у справедливості і милосерді, у Його царственній величі.

5. У Новому Завіті, через слова, діла, Страсті та Воскресіння Христа, ми пізнаємо в Ньому остаточне Одкровення Бога про Самого Себе. Воплочене Слово, об’являючи нам Бога, відкриває перед нами глибини Його любові. Святий Дух, вилитий у серце віруючої людини, «все досліджує, навіть глибини Божі» (1 Кор 2, 10). Згідно з обітницею, даною Ісусом Христом Своїм учням, Дух навчить нас усього, чого Він ще не міг нам сказати. Але Дух «не від Себе говоритиме, але (...) прославить Мене, бо від Мого візьме і звістить вам» (Ін 16, 13 і далі). Те, що Ісус називає «Своїм», належить (як Він Сам пояснює далі) також і Богові Отцю, оскільки «все, що має Отець, — Моє; тому Я сказав, що від Мого візьме і звістить вам» (Ін 16, 15).

Автори Нового Завіту чітко усвідомлювали, що, говорячи про Одкровення Бога у Христі, вони говорили як освячені Святим Духом. Синоптики розповідають про діла і слова Ісуса Христа на підставі глибшого розуміння того, що вони бачили і чули, отриманого після пасхальних подій. Усе Євангеліє від св. Іоана пронизане спогляданням Того, Хто від початку є Божим Словом — Словом, Яке стало Плоттю. Апостол Павло, побачивши дорогою до Дамаска Ісуса в Його Божій величі, прагне привести вірних до того, щоб вони «могли осягнути з усіма святими, що ширина і довжина, і глибина і висота, і пізнати любов Христову, що перевищує пізнання, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою» (Еф 3, 18–19). Для Павла таємницею Бога є Христос, «у Якому заховані всі скарби мудрості і знання» (Кол 2, 3), і далі Апостол пояснює: «Це кажу я, щоб ніхто не спокусив вас лукавими словами» (Кол 2, 4).

6. Між Христом і молитвою існує тісний зв’язок. Догматична Конституція «Про Божественне Одкровення» навчає нас, що в Одкровенні Бог «із надміру Своєї любові звертається до людей, як до друзів (пор. Вих 33, 11; Ін 15, 14–15), і розмовляє з ними (пор. Вар 3, 38), щоб запросити їх до спільності з Собою і прийняти їх у цю спільність» [4].

Це Одкровення звершилося через слова і діла, які завжди взаємопов’язані. Від самого початку все спрямоване до Ісуса, Який є повнотою Одкровення і благодаті, і до Святого Духа. Саме Він дає людині змогу прийняти Божі слова і побачити Божі діла, дякувати і прославляти Його як у зібранні вірних, так і в серці, освяченому благодаттю.

Тому Церква завжди рекомендує читати Боже Слово як джерело християнської молитви. Вона заохочує шукати і відкривати глибокий внутрішній зміст Святого Письма в молитві, щоб читання Біблії завжди було бесідою між Богом і людиною; адже «ми розмовляємо з Ним, коли молимося; ми слухаємо Його, коли читаємо Божественні вислови» [5].

7. Із усього сказаного можна зробити певні висновки. Якщо молитва християнина повинна включатися в тринітарну дію Бога, то і її сутність має визначатися подвійним спрямуванням цієї дії: у Святому Дусі Син приходить у світ, щоб примирити його з Отцем; воплочений Син повертається до Отця, виконавши Його волю в Страстях і Воскресінні. Господня молитва «Отче наш» чітко виражає єдність цього Божого діяння: воля Отця має здійснюватися на землі так само, як і на небі (прохання про хліб, прощення і опіку вказують на основні аспекти волі Отця щодо нас), щоб нова земля жила в небесному Єрусалимі.

Молитва Господня [6] довірена Церкві («моліться ж так»), і тому християнська молитва, у тому числі й індивідуальна, за своєю суттю є молитвою в «спільноті святих», у якій і разом з якою ми молимося, як беручи участь у спільній молитві, так і молячись особисто. Тому ця молитва завжди повинна бути молитвою в справжньому дусі молячоїся Церкви, тобто під її проводом, що інколи може набувати форми досвідченого духовного керівництва. Християнин, навіть молячись на самоті і при зачинених дверях, усвідомлює, що у своїй молитві за благо Церкви він завжди єднається з Христом у Святому Дусі разом з усіма святими [7].

3. Християнський шлях єднання з Богом

13. Бажаючи знайти правильний «шлях» молитви, християнин повинен враховувати все сказане вище про найважливіші елементи шляху Христа, для Якого «їжа є — чинити волю Того, Хто послав [Його], і звершити Його діло» (Ін 4, 34). Найповніша єдність Ісуса з Отцем постійно виражається в глибокій молитві. Отець посилає Його до людей, до грішників, навіть до тих, хто вб’є Його. Він же найтісніше єднається з Отцем у послуху Його волі. Тут немає жодної суперечності з індивідуальною молитвою. Протягом земного життя Ісус час від часу відходить у пустельні місця, щоб там молитися, щоб з’єднатися з Отцем і отримати від Нього нову силу для виконання Своєї місії у світі. На Фаворі, де очевидно проявилася Його єдність з Отцем, йдеться про Його майбутні страждання (пор. Лк 9, 31), і абсолютно неприйнятною є пропозиція Апостолів залишитися «у трьох наметах». Будь-яка форма християнської споглядальної молитви веде до любові до ближнього, до дії і страждання, і саме таким чином найбільш повно наближає до Бога.

14. Щоб наблизитися до таємниці причастя людини з Богом, яку Східні Отці Церкви називали обоженням людини, і щоб правильно зрозуміти, як це відбувається, необхідно пам’ятати, що людина за своєю сутністю є створінням [16] і назавжди залишиться створінням. Ніколи не стане можливим таке, щоб «Я» Бога поглинуло «я» людини, навіть у найвищих станах благодаті. Однак слід визнати, що людська особа створена «за образом і подобою» Божим, а прообразом цього образу є Божий Син, Яким і для Якого створено все (пор. Кол 1, 16). Саме цей прообраз відкриває нам найвеличнішу і найглибшу таємницю християнства: Син завжди є «Інший» щодо Отця, але в Святому Дусі Він є «єдиносущний Отцю». Отже, «інакшість» не є злом, а навпаки — найбільшим благом. Існує «відмінність» у Бозі, Який має одну природу в трьох Особах, а також «відмінність» між Богом і творінням, що випливає з різниці їхньої природи. Нарешті, в Євхаристії та інших таїнствах Христос дарує нам Самого Себе, роблячи нас причасниками Своєї Божественної природи [17], не порушуючи природи творіння, в якій Він Сам бере участь через Воплочення.

15. Роздуми над цими таємницями приводять до дивовижного відкриття: у християнстві надміру, без жодного знищення особистості в морі Абсолюту і при збереженні створеного статусу творіння, здійснюються всі прагнення, виражені в молитвах інших релігій. «Бог є любов» (1 Ін 4, 8) — це глибоко християнське твердження досконало поєднує єдність і «відмінність» того, хто любить, і того, кого люблять, у їхньому вічному діалозі. У повноті істини ми, як усиновлені, можемо стати причасниками Христа, взиваючи разом із Сином у Святому Дусі: «Авва, Отче!». У цьому сенсі Отці Церкви цілком слушно говорили про обоження людини, яка стає причасною природі Христа — Божого Сина. Його благодаттю людина стає причасником Його Божественної природи, «сином у Сині». Приймаючи Святого Духа, християнин прославляє Отця і реально бере участь у тринітарному житті Бога.

4. Питання, що стосуються методу

16. Зазвичай великі релігії, які прагнули єднання з Богом у молитві, вказували також і способи досягнення такого єднання. Оскільки «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що є істинним і святим у цих релігіях» [18], не слід апріорно відкидати ці рекомендації як нехристиянські. Навпаки, можна прийняти в них корисне за умови, що при цьому не буде втрачено християнського розуміння молитви, її логіки і вимог, оскільки нове визначення цих елементів і їх прийняття повинні здійснюватися саме в цьому контексті. Серед цих елементів насамперед слід назвати смиренне прийняття досвідченого в молитовному житті наставника і його настанов. Розуміння цього було живим у християнстві вже з давніх часів, починаючи з епохи Отців пустелі. Наставник, досвідчений у sentire cum Ecclesia, повинен не лише вести і застерігати від небезпек, але й як «духовний отець», проникаючи в серце учня, вводити його в молитовне життя, яке є даром Святого Духа.

17. У християнській давнині, у її пізній період, розрізняли три етапи на шляху до досконалості: шлях очищення, шлях освячення і шлях єднання. Це розрізнення стало основою моделей багатьох шкіл християнської духовності. Ця сама по собі правильна схема потребує, однак, деяких уточнень, які дозволять дати їй належне християнське тлумачення і уникнути небезпечних непорозумінь.

18. Пошук Бога в молитві повинен передувати і супроводжуватися аскезою та очищенням від власних гріхів і помилок, оскільки за словом Ісуса лише «чисті серцем (...) Бога побачать» (Мт 5, 8). Євангеліє прагне привести людину до морального очищення, повернути в її життя істину і любов. Воно веде її до очищення від усіх інстинктів егоїзму, які заважають людині розпізнати і прийняти Божу волю в її досконалості. Злими є не самі пристрасті (як вважали стоїки і неоплатоніки), а їхня егоїстична спрямованість. Християнин повинен звільнитися від них, щоб досягти стану позитивної свободи, який у християнській давнині позначався терміном «apatheia», у середні віки — «impassibilitas», а в ігнатіанських духовних вправах — «indiferentia» [19].

Досягнення цього стану неможливе без радикального самозречення. Ми бачимо це і в Посланнях святого апостола Павла, який чітко говорить про «умертвлення» гріховних схильностей [20]. Лише завдяки такому відреченню людина стає вільною, може виконувати Божу волю і брати участь у свободі Святого Духа.

19. Тому необхідно правильно тлумачити вчення тих наставників, які пропонують «усунути» з розуму всі чуттєві уявлення і поняття, зосереджуючи повну любові увагу на Богові, щоб порожнеча, що виникає внаслідок цього, могла бути наповнена багатствами Божества. Порожнеча, якої потребує Бог, є відмовою від егоїзму. Водночас немає потреби відмовлятися від створених Богом речей, які Він нам дав і серед яких нас поставив. Безперечно, молитва вимагає повної зосередженості на Богові і — принаймні настільки, наскільки це можливо, — відсторонення від земних справ, до яких прив’язує нас наш власний егоїзм. У цьому прекрасним учителем для нас може бути блаженний Августин: «Якщо бажаєш знайти Бога, залиш зовнішній світ і увійди в себе. Але не залишайся в собі, а переверш себе, бо ти не є Бог. Він глибший і більший за тебе. Я шукав Його присутності у своїй душі і не знаходив Його. Але, віддаючись богомисленню, я продовжував шукати Бога і зітхати до Нього. Через розгляд творіння я намагався пізнати “невидиме Його” (Рим 1, 20)» [21]. «Замкненість у собі» — ось справжня небезпека. Великий Учитель Церкви радить зосередитися на собі, але потім перевершити власне «я», яке не є Богом, а є творінням. Бог завжди «interior intimo meo et superior summo meo» [22]. Бог справді є в нас і з нами, але перевищує нас у Своїй таємниці [23].

20. З догматичної точки зору досягнення досконалої любові до Бога неможливе, якщо не брати до уваги даний нам Богом дар Воплоченого Сина, розп’ятого і воскреслого. У Ньому через дію Святого Духа ми отримуємо як чисту благодать участь у внутрішньому житті Бога. Коли Ісус говорить: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ін 14, 9), Він не говорить про зовнішнє споглядання і про знайомство з Ним як з людиною («тіло не приносить жодної користі» Ін 6, 63). Ці слова стосуються радше споглядання, можливого завдяки благодаті віри: через доступного нам Ісуса пізнати те, що Він як Слово Отця хоче нам об’явити про Бога («Дух оживляє (...). Слова, які Я говорю вам, є дух і життя», там само). У такому спогляданні йдеться не про суто людське абстрагування Того, в Кому об’явився Бог, а про прийняття Його Божественності і вічності в Його історичності. Як говорить у «Духовних вправах» св. Ігнатій, ми повинні намагатися осягнути «безмежне Божественне благоухання і солодкість» (124), виходячи з безмежної богооб’явленої істини, від якої ми і розпочали наші роздуми. Бог може «піднести» і «визволити» нас від усього, що утримує нас у цьому світі, вводячи в повноту тринітарного життя Своєї вічної любові. Цей дар можна отримати лише «у Христі через Святого Духа», але його неможливо досягти власними зусиллями, відірваними від Його Одкровення.

21. На шляху християнського життя після етапу очищення настає просвітлення любов’ю, яку Отець дає нам у Сині і помазанням, яке ми отримуємо від Нього в Святому Дусі (пор. 1 Ін 2, 20).

З часів християнської давнини говорять про «просвітлення», отримане у Хрещенні. Воно вводить посвячених у Божі таїнства вірних до пізнання Христа у вірі, яка діє через любов. Більше того, деякі церковні письменники прямо говорять про просвітлення, отримане у Хрещенні, як про основу вищого пізнання Ісуса Христа (пор. Флп 3, 8), яке визначається як «theoria», тобто споглядання [24]. У благодаті святого Хрещення вірні покликані розвивати в собі пізнання Божих таїнств і свідчити про них «через глибоке пізнання переживаної духовної реальності» [25]. Жодне Божественне просвітлення не може скасувати актуальність істин віри. Благодать і просвітлення, які Бог може нам дати, допомагають зрозуміти внутрішній зміст таїнств, які визнає і звершує Церква, в очікуванні дня, коли християнин зможе споглядати у славі Бога таким, яким Він є (пор. 1 Ін 3, 2).

22. Нарешті, якщо Бог цього забажає, той, хто молиться, може отримати особливий досвід причастя з Ним. Об’єктивною основою цього причастя християнина з Богом є таїнства, насамперед Хрещення і Євхаристія [26]. Через таїнства за особливою благодаттю Святого Духа той, хто молиться, може бути покликаний до особливого роду причастя з Богом, який у християнстві називається містичним.

23. Безумовно, християнинові потрібні періоди усамітнення, щоб зосередитися і в присутності Бога знайти свій шлях. Але як створіння, яке знає, що перебуває в безпеці лише силою благодаті, спосіб, яким він наближається до Бога, не ґрунтується на якійсь техніці у строгому сенсі цього слова. Це суперечило б духові дитячої довіри, якої вимагає від нас Євангеліє. Справжня християнська містика не має нічого спільного з технікою. Вона завжди є даром Бога, і той, хто її отримує, завжди усвідомлює свою негідність цього дару [27].

24. Існують особливі містичні благодаті, які даруються, наприклад, засновникам церковних інститутів або іншим святим. Ці благодаті характерні для їхнього особистого містичного досвіду. Вони не можуть бути предметом наслідування іншими вірними, навіть тими, хто належить до того самого інституту і прагне дедалі досконалішої молитви [28]. Існують різні ступені і способи участі в молитовному досвіді засновника, і не обов’язково ця участь у всіх проявляється однаково. Зрештою, молитовний досвід, якому відводиться привілейоване місце в усіх давніх і нових справді церковних інститутах, у підсумку є чимось глибоко особистим. Бог у відповідь на молитву дає Свої благодаті конкретній людині.

25. Говорячи про містику, слід розрізняти дари Святого Духа і харизми, які Бог дає за Своєю волею. Дари Святого Духа кожен християнин може розвивати в собі, живучи вірою, надією і любов’ю. Таким чином через справжню аскезу він може досягти певного досвіду Бога і істин віри. Про харизми ж апостол Павло говорить, що вони насамперед служать благу Церкви, тобто благу інших членів Містичного Тіла Христового (пор. 1 Кор 12, 7). У зв’язку з цим слід нагадати, що харизму не можна ототожнювати з надприродними («містичними») дарами (пор. Рим 12, 3–21). Слід також пам’ятати, що межа між «дарами Святого Духа» і «харизмами» може бути рухомою. Можна з упевненістю сказати, що, з одного боку, харизма, яка приносить плоди в Церкві, не може «функціонувати» у новозавітному світі без певного ступеня особистої досконалості, а з іншого — кожен «живий» християнин має свою місію (і в цьому сенсі — «харизму») у розбудові Тіла Христового (пор. Еф 4, 15–16) [29], в єдності з церковною владою, «якій належить Духа не гасити, але все випробовувати і доброго триматися» (Конституція Другого Ватиканського собору «Світло народам», 12).

5. Психофізичні методи

26. Досвід показує, що поза і положення тіла впливають на зосередження і стан духу. На це звернули увагу деякі християнські письменники Сходу і Заходу.

Хоча в роздумах цих авторів і присутні елементи, спільні з нехристиянськими релігіями, вони позбавлені перебільшень і однобічності, які сьогодні часто зустрічаються в пропозиціях людей, недостатньо підготовлених.

Досліджуючи духовність, ці християнські автори запозичували елементи, які допомагають зосередитися на молитві. Водночас вони визнавали їхню відносну цінність: вони корисні лише тоді, коли враховують мету християнської молитви [30]. Наприклад, піст у християнстві має передусім значення покаяння і умертвлення. Але вже, на думку Отців Церкви, він покликаний також допомогти людині налаштуватися на зустріч із Богом, посилити здатність християнина володіти собою і зробити його більш уважним до потреб братів.

У молитві людина покликана встановити зв’язок із Богом. Таким чином, і її тіло повинно прийняти положення, яке найбільше сприяє зосередженню [31]. Це положення тіла може символічно виражати саму молитву, змінюючись залежно від культурних уподобань і особистих якостей того, хто молиться. У деяких частинах світу християни дедалі більше усвідомлюють, що певні пози тіла можуть сприяти молитві.

27. Молитва християнського Сходу [32] давно оцінила психофізичний символізм, якого бракувало західній молитві. Це може стосуватися як певного положення тіла, так і основних життєвих функцій, таких як дихання або биття серця. Наприклад, практика «Ісусової молитви», яка відповідає природному ритму дихання, може, принаймні протягом певного часу, бути для багатьох дуже корисною [33]. З іншого боку, ті ж самі східні вчителі підтверджували, що не всі однаково здатні користуватися цим символізмом, оскільки не всі можуть перейти від зовнішнього матеріального знака до пошуку духовної реальності. Неправильно зрозумілий символізм може навіть перетворитися на ідола і перешкоджати піднесенню духу до Бога. Ще складнішим є переживання в молитві всієї реальності власного тіла як символу. Воно може перетворитися на культ тіла і привести до хибного ототожнення тілесних відчуттів і душевних переживань із духовними.

28. Деякі фізичні вправи автоматично викликають відчуття спокою і розслаблення, почуття благополуччя, а іноді — світла і тепла, які нагадують духовні радості. Прийняти їх за справжню втіху Святого Духа означало б впасти в абсолютно хибне розуміння духовного шляху. Надання цим почуттям символічного значення, властивого містичному досвіду, — за відсутності відповідних моральних якостей у зацікавленої особи — було б проявом своєрідної інтелектуальної шизофренії, яка може призвести навіть до психічних розладів, а іноді й до моральних відхилень.

Це не означає, що справжні медитативні практики, які походять із християнського Сходу і великих нехристиянських релігій і є такими привабливими для внутрішньо роздробленої і розгубленої сучасної людини, не можуть бути корисними для усвідомлення тим, хто молиться, Божої присутності і для внутрішнього заспокоєння людини серед зовнішніх турбот.

Однак слід пам’ятати, що постійна єдність із Богом або внутрішнє чування і призивання Божої допомоги, назване в Новому Завіті «безперервною молитвою» [34], може тривати і тоді, коли людина, відповідно до Божої волі, займається працею і турботою про ближнього. Апостол навчає нас: «Отже, чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, — усе робіть на славу Божу» (1 Кор 10, 31). Як стверджують великі вчителі духовного життя, справжня молитва пробуджує в тих, хто молиться, палку любов, яка спонукає до участі в місії Церкви і служіння братам для більшої слави Божої [35].

6. «Я є шлях»

29. Серед різноманітних і багатих форм християнської молитви, які пропонує Церква, кожен повинен знайти свій власний шлях. Але врешті всі ці шляхи сходяться в тому Шляху до Отця, Яким є Ісус Христос. Тому, шукаючи свій шлях, нехай кожен покладається не на власне розсудження, а віддає себе Святому Духові, Який через Христа веде нас до Отця.

30. У житті людини, яка молиться, бувають моменти, коли вона відчуває себе покинутою і загубленою, коли, незважаючи на всі зусилля, вона зовсім не «відчуває» присутності Бога. У такі моменти слід пам’ятати, що подібних випробувань не уникнув ніхто з тих, хто серйозно ставився до молитви. Не слід цей досвід, спільний для всіх християн, приймати за містичну «темну ніч». Принаймні людина, яка в такі періоди намагається залишатися вірною молитві, може відчувати, що вона молиться ніби «механічно». Але насправді йдеться про щось зовсім інше. Саме в такі моменти її молитва стає вираженням вірності Богові, перед Яким вона бажає стояти навіть тоді, коли не отримує жодної суб’єктивної втіхи.

У ці, на перший погляд, малоплідні моменти молитви виявляється те, чого людина насправді шукає: чи Бога, Який у Своїй безмежній свободі завжди перевищує її, чи саму себе, залишаючись у полоні власного «досвіду», оцінюючи його або позитивно — як «досвід» єднання з Богом, або негативно — як досвід містичної «порожнечі».

31. Любов Бога є єдиним предметом християнського споглядання. Її неможливо досягти за допомогою будь-якого методу або техніки. Для цього необхідно безперервно спрямовувати свій погляд на Ісуса Христа, в Якому любов Бога до нас досягла найбільшої глибини — аж до досвіду залишеності Отцем на Хресті (пор. Мк 15, 34). Тому слід залишити Богові вирішення того, яким чином Він бажає зробити нас причасниками Своєї любові. Але жодним чином ми ніколи не зможемо досягти рівня тієї безмежної Божої любові, яку споглядаємо. Навіть тоді, коли з милосердя Бога Отця через посланого в наші серця Святого Духа нам буде даровано у Христі певне чуттєве відображення цієї Божої любові і ми будемо захоплені істиною і красою Господа.

Чим більше творінню дано наблизитися до Бога, тим більше в ньому зростає прославлення на честь Трисвятого Бога. Стають зрозумілими слова блаженного Августина: «Ти можеш назвати мене другом, але я знаю, що я слуга» [36], а також слова Тієї, Яка мала участь у Божій дружбі: «Бо зглянувся Він на покору раби Своєї» (Лк 1, 48).

Під час аудієнції, наданої нижчепідписаному кардиналу Префекту, Його Святість Іоан Павло II затвердив це послання, прийняте на пленарному засіданні Конгрегації віровчення, і розпорядився опублікувати його.

Примітки 

1. Ці методи детальніше розглядаються в цьому Посланні.
2. Порівняй: II Ватиканський Собор, Конституція про Святу Літургію Sacrosanctum Concilium, 90; Літургія годин є офіційною молитвою Церкви.
3. Порівняй: Псалми, які використовуються в літургійному богослужінні та особистій молитві вірних.
4. II Ватиканський Собор, Догматична Конституція про Божественне Одкровення Dei Verbum, 2.
5. Порівняй: святий Амвросій, De officiis ministrorum, I, 20, 88: PL 16, 50.
6. Порівняй: Мт 6, 9–13; Лк 11, 2–4.
7. Порівняй: Євр 12, 1.
8. Псевдогностицизм — напрям, що спотворює істинне значення гнозису, підмінюючи віру у Христа самодостатнім «знанням».
9. Месаліани (від сирійського слова «молитися») — єретичний рух IV століття, який перебільшував роль молитви і нехтував таїнствами.
10. Порівняй: 1 Тим 2, 5.
11. Ці явища особливо помітні в сучасних духовних пошуках, що прагнуть швидкого досвіду «єднання» з Божественним.
12. Порівняй: Рим 1, 20.
13. Порівняй: святий Іоан від Хреста, Темна ніч, II, 22.
14. Порівняй: буддійські концепції абсолюту як безформної реальності.
15. Порівняй: негативне богослов’я (апофатична теологія).
16. Порівняй: Бут 1, 26–27.
17. Порівняй: 2 Пт 1, 4.
18. II Ватиканський Собор, Декларація Nostra Aetate, 2.
19. Порівняй: Ігнатій Лойола, Духовні вправи.
20. Порівняй: Кол 3, 5.
21. Святий Августин, Сповіді, III, 6, 11.
22. Святий Августин, Сповіді, III, 6, 11: «Бог є більш внутрішній, ніж моя внутрішність, і вищий за мою найвищість».
23. Порівняй: Іс 55, 8–9.
24. Порівняй: Флп 3, 8.
25. II Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen Gentium, 12.
26. Порівняй: Рим 6, 3–5; 1 Кор 10, 16–17.
27. Порівняй: святий Іоан від Хреста, Сходження на гору Кармель, II, 29.
28. Порівняй: святий Тереза Авільська, Внутрішній замок.
29. Порівняй: 1 Сол 5, 17.
30. Порівняй: святий Григорій Великий, Moralia in Iob, XIX, 23.
31. Порівняй: святий Іоан Касіян, Collationes, IX, 2.
32. Порівняй: практика Ісусової молитви в східній традиції.
33. Порівняй: 1 Сол 5, 17.
34. Порівняй: 1 Кор 10, 31.
35. Порівняй: святий Григорій Ніський, De vita Moysis.
36. Святий Августин, Enarrationes in Psalmos, 85, 1.