Розарій – досвід безперервної молитви

"У двадцять четвертий тиждень після Трійці прийшов до церкви на обідню помолитися; читали Апостол із Послання до Солунян, де сказано: «безперестанно моліться». Це висловлювання особливо врізалося в мій розум, і почав я думати, як же можна безперервно молитися, коли необхідно кожній людині займатися й іншими справами для підтримання свого життя? Звернувся до Біблії, і там побачив власними очима те ж саме, що чув — а саме, що треба молитися (1 Сол 5, 16), молитися повсякчас духом (Еф 6, 18; 1 Тим 2, 8), підносити молитви на всякому місці. Думав, думав, не знав, як це вирішити. «Що мені робити, — подумав я, — де знайти того, хто б пояснив мені це?»"[1].

Так починається один із найпрекрасніших і найзначніших творів духовної літератури XIX століття — «Одкровенні оповідання мандрівника своєму духовному отцеві». І хоча самому твору близько 150 років, порушена в ньому проблематика є надзвичайно давньою. Святе Письмо закликає до безперервної молитви. Давні отці-пустельники сприймали ці слова як заповідь, а не лише як побожне побажання. Але як виконати цю заповідь? Чи це взагалі можливо?

Багато хто шукав відповідь на це питання. Ці зусилля були настільки сильними, що деякі через надмірне ревнування навіть впадали в єресь. Так у IV столітті виник єретичний рух «месаліан», які навчали, що людина повинна лише молитися і тим самим звільняється від обов’язку працювати. Представники іншого руху — акамети — навчали, що виконання заповіді про безперервну молитву можливе лише у співпраці з іншими братами, членами монашої спільноти: працю, молитву і відпочинок необхідно розподілити таким чином, щоб завжди залишалася група тих, хто молиться[2].

Класичне вирішення цієї проблеми дав Ориген, який у своєму творі «Про молитву» писав: «Той, хто до своїх, обумовлених обов’язками, справ додає молитву, і до молитви знову належні заняття, той безперервно молиться, бо і чеснота з виконанням заповідей рівнозначні молитві. Лише при такому розумінні апостольського вислову: “безперестанно моліться” можливе його виконання. Усе життя християнина повинно бути безперервною великою молитвою»[3]. Подібним чином навчав і святий Іоан Золотоуст: «Можна молитися часто і ревно. Навіть на ринку або під час самотньої прогулянки, сидячи у своїй крамниці, купуючи і продаючи, і навіть під час приготування їжі»[4].

Молитва і медитація

Щоб безперервна молитва приносила плоди в житті людини, вона повинна бути «якісною» молитвою. Святий Іоан Касіян так писав у V столітті: «Дуже мало молиться той, хто звик молитися лише тоді, коли стає на коліна. А взагалі не молиться той, хто, стаючи на коліна, дозволяє собі відволікатися від молитви через розсіяння серця»[5]. Тому безперервна молитва повинна була стати медитацією, богомисленням. Без споглядання немає справжньої молитви.

Споглядання мало різні ступені. Перший ступінь полягав у тому, щоб досягти чистоти молитви. Великий учитель подвижництва Євагрій Понтійський, якого часто називають «богословом пустелі», говорив, що думка, яка підноситься до Бога, повинна бути очищена від усього, що не є Божим. Він навчав, що, молячись, необхідно оголити свої почуття та інтелект і в цій наготі стати перед Богом, споглядаючи Його світло. Така молитва отримала назву «вогняної молитви»[6].

Однак уже близькі до Євагрія вчителі монашого життя, такі як Касіян, застерігали про небезпеки такого стану розуму, позбавленого будь-яких понять. Він порівнював такий стан розуму з млином, якому нічого молоти і жорна якого в результаті стираються одне об одне. Тому після досконалого очищення наш розум потребує «зерна». Таким зерном стає для нього Святе Письмо.

Так починається другий етап методу ісихастської молитви: чиста думка засвоює мудрість богонатхненних текстів. Ці тексти стають її духовною поживою (порівняння, введене в обіг Оригеном). Як правило, обирався один вірш Святого Письма, який так чи інакше відповідав духовному життю того, хто молиться, і був придатний для медитації. Святий Іоан Касіян першим рекомендував монахам певну молитовну формулу, щоб вони могли дійти до безперервного пам’ятання про Бога[7].

Спочатку існувало багато таких формул. З часом, однак, деякі з них набували більшого поширення і визнання.

Молитовні формули

Існують свідчення перших століть про спроби безперервної молитви в пустелях Єгипту і Сирії. Вони говорять нам про те, що у справі безперервної молитви для монаха важливим її елементом була безперервна пам’ять про Бога. У житії святого Антонія сказано, що святий молився безперервно словами Святого Письма, оскільки вважав їх більш піднесеними і гідними, ніж власні свої слова. Так зароджувалася молитва словами Писання. Але вивчити напам’ять усе Писання було неможливо, тому пустельники обирали з Євангелія і Псалмів короткі молитовні формули (formula pietatis), наприклад: «Боже! будь милостивий до мене, грішного» (Лк 18, 13) або «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з множини щедрот Твоїх очисти беззаконня мої» (Пс 50, 3) та інші. Існували й довші формули. Так святий Арсеній любив повторювати: «Боже, не залишай мене. В очах Твоїх я не зробив нічого доброго, але з милості Твоєї дозволь мені почати». Такі довші формули прокладали шлях для прийняття молитви «Радуйся, Маріє» як повторюваної formula pietatis.

Практикуючи ці повторювані молитовні формули, монахи наслідували Христа, Який так молився в Гефсиманії («І, знову відійшовши, молився, сказавши те саме слово» — Мк 14, 39). Таке повторення було наслідуванням євангельського бідняка, який молився доти, доки не був почутий (пор. Лк 18, 35–43). Так само вчинила вдова, яка благала суддю, поки той не вислухав її (пор. Лк 18, 2–5). Ісус хвалив таких людей. Отці-пустельники вважали, що необхідно йти цим самим шляхом[8]. Повторюючи молитовні формули щодня багато разів, вони з часом помітили, що така практика дозволяє безперервно пам’ятати про Бога і зберігає монаха від недбалості в молитві. Згодом монахи почали відмовлятися від усіх інших форм «виливних молитов». Найбільшої популярності і поширення набула Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного» (пор. Мк 10, 47). Вона входить у загальне вживання з XIV століття. Показово, що в цей самий час до молитви «Радуйся, Маріє», яку ми розглянемо нижче, приєднується ім’я Ісуса. Це сталося тому, що формування цих двох молитовних традицій — на Сході і на Заході — відбувалося в межах подібного богослов’я імені Ісуса.

Використання чоток

Для підрахунку прочитаних молитов почали використовувати невеликі камінці. Так розповідають про пустельника Павла з Фів (IV ст.), який рахував молитви, складаючи в миску невеликі камінці[9]. Він мав правило щодня промовляти триста «Отче наш», беручи на коліна миску з трьомастами камінцями і після прочитання кожної молитви відкладав по одному камінцю. Важливо розуміти, що здійснюючи таким чином молитву, Павло (як і інші ченці) встановлював собі не максимальну, а мінімальну кількість молитов. Бували дні, коли монах міг молитися більше, але він не міг молитися менше, ніж визначене ним для себе число молитов. Така практика виробляла в монаха навичку безперервної молитви.

Отже, вже у IV столітті молитовна практика монахів набула певних сталих рис. Це була повторювана молитва, зазвичай словами Писання, що дозволяло зберігати пам’ять про Бога. Молитви рахували за допомогою камінців. У VI столітті для підрахунку молитов почали використовувати спеціальні шнурки з вузликами або з прив’язаною хвилястою тканиною. Такими шнурками було зручно користуватися під час ходьби або роботи. Подібним чином, наприклад, молилися бенедиктинці, метою яких було поєднання молитви і праці. Так почали з’являтися перші чотки для молитви. Спочатку вони мали форму простого шнурка різної довжини. Звисаючи з пояса монаха, вони нагадували меч. Ця символіка була відзначена у Візантії. Під час постригу монах або монахиня отримували з рук настоятеля чотки як «меч Духа» (див. Еф 6, 17). При цьому ігумен виголошував таку або подібну формулу: «Прийми, брате (сестро), меч Духа, яким є Слово Боже, для безперервної Ісусової молитви»[10].

Різною була кількість вузликів на чотках. Часто їх було сто п’ятдесят, тобто за числом Псалмів (ця символіка лягла в основу відомої нам молитви Розарію). Однак це не було суворим правилом. У грецькій традиції кількість вузликів становила 33 (на згадку про кількість років, які Ісус прожив серед людей). У слов’янській традиції, багатій на символи і смисли, чотки налічували сто сім вузликів (поєднання символіки числа сто — що означає повноту творіння — і числа сім — що символізує досконалість).

«Радуйся, Маріє» як formula pietatis

Молитва «Радуйся, Маріє» у тій формі, яка відома нам сьогодні, виникла не одразу, а формувалася протягом кількох століть. Найдавніші свідчення богородичної молитви сягають IV–V століть. Ми зустрічаємо їх у літургіях християнського Сходу. Так у грецькому варіанті сирійської Літургії святого Якова з’являється текст: «Радуйся, Маріє, благодатна між жонами, бо Ти народила Спасителя душ наших». Найраніші західні свідчення цієї молитви сходять до східної традиції.

Молитва «Радуйся, Маріє» має біблійне походження і складається з кількох елементів. Перший — привітання архангела Гавриїла (Лк 1, 28) з перикопи про Благовіщення («Радуйся, Благодатна! Господь з Тобою»). Другий елемент — ім’я Марії (воно було включене до тексту цієї молитви пізніше, виходячи з молитовної практики Церкви). Третій елемент — благословення Єлизавети для Марії («Благословенна Ти між жонами, і благословен плід лона Твого!» — Лк 1, 42) з перикопи відвідин Марією святої Єлизавети (Лк 1, 39–56)[11].

Молитва «Радуйся, Маріє» має яскраво виражений христоцентричний характер. На Сході жінок не вітали. Ангел не вітав навіть первосвященника Захарію, сповіщаючи йому народження Іоана Хрестителя. З огляду на це ми повинні розуміти, що ангельське привітання, звернене до Марії, мало особливе значення. Польський бібліст Йосиф Кудасевич звертає увагу також на той факт, що Ангел називає Марію «Благодатною». На думку Кудасевича, «латинський вислів gratia plena (повна благодаті) неточно передає грецьке дієприкметникове kecharitomene. Такий переклад передбачає суто внутрішнє і суб’єктивне розуміння благодаті (повна благодаті, сповнена благодаті) і не передає значення грецького слова, яке походить від дієслова charitoo, що зустрічається в Біблії лише чотири рази (Сир 9, 8; 18, 7; Лк 1, 18; Еф 1, 6), і означає: преображати когось благодаттю, роблячи його благоугодним, сповненим благості, святим. Той, Хто здійснює це преображення — Сам Бог; Він робить це з любові (...) Через благодать люди стають благоугодними Богові, отримують прощення гріхів і дар Духа, Який є запорукою спадщини (Еф 1, 13–14). Слова Луки стоять у подібному контексті: пришестя Сина Божого. Таким чином, у тексті Луки, як і в Еф 1, 6, благодать має об’єктивне значення: безкорисливий дар Божий у Його возлюбленому Сині. Даний заради майбутніх заслуг Сина. Слова Луки можна перекласти так: “Бог Тебе любить, Маріє, Бог є добрим до Тебе”»[12].

Привітання Єлизавети (згаданий текст Лк 1, 41–44) слід розуміти як привітання Матері Месії матір’ю Його Предтечі: «І Єлизавета сповнилася Святого Духа, і вигукнула гучним голосом, і сказала: благословенна Ти між жонами, і благословен плід лона Твого! І звідки це мені, що прийшла Мати Господа мого до мене? Бо коли голос привітання Твого дійшов до слуху мого, здригнувся немовля радісно в лоні моєму».

Німецький єзуїт Райнер Шершель у своїй фундаментальній праці «Розарій — Ісусова молитва Заходу» наводить ще один уривок Євангелія від Луки, співзвучний словам ангельського привітання. Це текст Лк 11, 27: «Одна жінка, піднісши голос із народу, сказала Йому: блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе годували!». Автор пише, що саме у перспективі цього тексту стає зрозумілим христологічний сенс текстів Лк 1, 28 і Лк 1, 42: «У буквальному значенні це благословення адресоване Матері Ісуса. Однак у цьому уривку Писання не йдеться про Марію. Вона відсутня, принаймні її немає в полі зору жінки, яка благословляє. Її захоплення спрямоване радше до Ісуса. Незважаючи на це, вірш Лк 11, 27 разом із наступним (11, 28) є одним із найдавніших свідчень вшанування Марії у давній Церкві»[13].

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що «основним стрижнем “Радуйся, Маріє” є христологічний догмат. Коли говориться про Марію як про “блаженну між жонами”, хвала передусім возноситься Тому, Кого Вона народила і заради Кого Вона величається блаженною. Бо кожне “Радуйся, Маріє” переходить у похвалу плоду Її лона»[14].

Актуальність молитви Розарію 

Підсумовуючи наші короткі роздуми про молитву Розарію, слід вказати на актуальність цієї молитовної практики і сьогодні. Молитва Розарію є різновидом так званої повторюваної молитви. Ця молитва зосереджена на спогляданні біблійних подій, оскільки вона поєднана з медитацією. Один із сучасних учителів молитовного життя так писав про медитацію: «Під словом “медитація” (melete) отці, як і сам псалмоспівець, розуміли постійне повторення впівголоса певних віршів або цілих уривків зі Святого Письма з метою осягнення їхнього внутрішнього прихованого сенсу. Тому Євагрій одного разу перекладає “медитація” просто як “споглядання” (theoria). Та й у Писанні замість “роздумувати” говориться “обдумувати” або “пригадувати”»[15]. Розвиваючи далі думку про Розарій як приклад біблійної молитви-медитації, споглядання, Г. Бунге пише: «Біблійна “медитація” переважно слідує за об’єктивними подіями історії спасіння, в якій Бог відкриває своє “ім’я”. “Роздумування” над таємничою історією обраного народу, як і над власним шляхом, на якому ця історія повторюється, жодним чином не є самоціллю, бо воно повинно вести до “пригадування Бога”, а разом із тим і до “молитви” у власному значенні»[16], тобто до діалогу з Богом.

Торкаючись способу читання Розарію, Папа Павло VI в Апостольському посланні Marialis cultus писав: «Розарій за своєю природою вимагає читання в ритмі спокійного молитовного мовлення з ніби зануреним у роздум сповільненням, щоб полегшити тому, хто молиться, споглядання таїн Христового життя так, ніби це звершувалося в серці Тієї, Яка була найближчою до Господа, і щоб відкрилися невичерпні багатства цих таїн» (47)[17].

На величезний антропологічний «потенціал» молитви Розарію вказує Іоан Павло II. Цій молитві він присвятив спеціальне Апостольське послання «Розарій Діви Марії». Серед іншого Папа пише таке: «У світлі роздумів над таїнствами Христа неважко уважно розглянути антропологічне значення Розарію. Воно набагато глибше, ніж здається на перший погляд. Заглибившись у споглядання Христа і роздуми над віхами Його життя, можна пізнати правду про людину. Важливе твердження II Ватиканського собору, до якого я неодноразово, від часу видання енцикліки “Відкупитель людини”, звертався у своїх працях, звучить так: “Насправді таємниця людини істинно прояснюється лише в таємниці воплоченого Слова” (Пастирська конституція про Церкву в сучасному світі “Радість і надія”, 22). Розарій допомагає нам відкритися цьому світлу. Ідучи шляхом Христа, у якому шлях людини… кожна таємниця Розарію, якщо належно над нею роздумувати, проливає світло на таємницю людини»[18].

З огляду на христологічний зміст молитви Розарію, можна сказати, що ця молитва має екуменічний характер. За умови розкриття її справжнього біблійного сенсу, вона може посісти гідне місце в молитовній практиці християн-некатоликів.

Доповідь була виголошена 23 серпня 2003 року в одеському католицькому кафедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці, де відбувся міжнародний богословський симпозіум, присвячений вшануванню Пресвятої Діви Марії «Взята на Небеса — знамення пасхальної людини».

Примітки 

1. Одкровенні оповідання мандрівника своєму духовному отцеві. Свято-Троїцька Сергієва лавра, 1991. С. 11.
2. R. Cemus. Spotkać Chrystusa dziś. Warszawa–Lublin 1998. С. 13. Порівняй: Ф. Шпідлік. Про молитву. Новосибірськ 1994. С. 53.
3. Ориген. Про молитву. Санкт-Петербург 1897. С. 43.
4. Цитується за: W. Laszewski. Katechizm w tajemnicach różańcowych. Warszawa 1998. С. 99.
5. W. Laszewski. Там само. С. 102.
6. Олів’є Клеман називає це «виснаженням» молитви в очікуванні Бога. Див.: О. Клеман. Витоки. Богослов’я Отців давньої Церкви. Текст і коментарі. Москва 1992. С. 182.
7. Див.: Добротолюбіє. Свято-Троїцька Сергієва лавра 1992. Том 2. С. 140–141. У цій статті розглядаються елементи формування практики безперервної молитви в руслі православної та католицької традиції. Темою окремого дослідження могло б стати вивчення практики безперервної молитви в євангельській традиції. Хоча, наприклад, у полемічному запалі Жан Кальвін і критикував практику молитви Розарію («Довгі молитви тепер у вжитку у папістів... Одні, механічно бурмочучи “Ave Maria” і по сотні разів перебираючи чотки, лише марно витрачають час; інші — переважно каноніки і монахи — вдень і вночі співаючи в церквах і читаючи молитвенники, фарисействують перед народом» (Настанова в християнській вірі, книга III, глава XX, 29). Цитується за: Ж. Кальвін. Настанова в християнській вірі. Том II, Книга III. Переклад А. Д. Бакулов. Москва: Російський державний гуманітарний університет, 1998. С. 348), однак в іншому місці він наголошував на важливості безперервної молитви в житті християнина («У псалмах Давида та інших віруючих часто можна бачити, що коли здавалося, ніби, молячись, вони лише товчуть воду в ступі і Бог глухий до їхніх прохань, вони не припиняли молитви» (Настанова в християнській вірі, книга III, глава XX, 51. Там само. С. 373–374)).
8. Ось, наприклад, слова Псевдо-Макарія: «Немовля не здатне ні до чого: воно не може навіть поспішити до матері на своїх власних ногах. Але воно котиться по землі, кричить, плаче, кличе її — і вона сповнюється ніжності й хвилювання, бачачи своє дитя, яке шукає її з таким нетерпінням і плачем. Воно не може саме з’єднатися з нею, але невпинно кличе її, і вона поспішає до нього, сповнена любові, обіймає його, притискає до серця, годує — і все це з невимовною ніжністю». Клеман, Витоки, с. 181.
9. J. Salij. Bł. Alan de la Roche. У: Teksty o Matce Bożej. Dominikanie średniowieczni. Niepokalanów 1992. С. 136.
10. W. Laszewski. Там само. С. 114.
11. Сучасні екзегети вважають, що первісно текст ангельського привітання звучав так: «Радуйся, Благодатна! Господь з Тобою» (Лк 1, 28а), а друга його частина («Благословенна Ти між жонами» — Лк 1, 28б) була «перенесена» з благословення Єлизавети (Лк 1, 42). Таким чином, у формуванні євангельського тексту вже відобразилася ранньохристиянська молитовна практика. Детальніше про процес формування молитви «Радуйся, Маріє» див.: R. Scherschel. Różaniec – modlitwa Jezusowa Zachodu. Переклад E. Misiołek. Poznań 1988. С. 46–92.
12. І. Кудасевич. Матір Відкупителя. Переклад К. Войцель. Москва 2000. С. 31–32.
13. R. Scherschel. Różaniec – modlitwa Jezusowa Zachodu. Переклад E. Misiołek. Poznań 1988. С. 48.
14. Там само. С. 69.
15. Г. Бунге. Глиняні посудини. Практика особистої молитви за переданням святих отців. Рига 1999. С. 39.
16. Г. Бунге. Там само. С. 41.
17. Як почитати Пресвяту Богородицю. Апостольське наставлення Marialis cultus Його Святості Папи Римського Павла VI «Про правильне впорядкування і розвиток почитання Пресвятої Діви Марії». Niepokalanów 1994. С. 65–66.
18. Rosarium Virginis Mariae. Розарій Діви Марії. Апостольське послання про Святий Розарій Святішого Отця Іоана Павла II єпископату, духовенству і вірним. У: Roma locuta. Документи Апостольського Престолу. Додаток до газети «Світло Євангелія». № 9 (9), 25 грудня 2002 року. С. 25.