RU 
EN 
➕ Зміст
Принцип відділення церкви від держави традиційно сприймається як гарантія свободи совісті та рівності всіх громадян незалежно від їхнього віросповідання. В Україні цей принцип закріплений у Конституції й часто розуміється як сувора заборона на втручання релігійних організацій у справи держави і, навпаки, держави у справи церкви. Однак на практиці ситуація виявляється складнішою.
Україна проголошує себе світською державою, де не існує «державної церкви». Водночас у Конституції, у її преамбулі, прямо згадується Бог, що саме по собі задає особливий символічний рівень визнання релігійних цінностей. Християнські свята офіційно закріплені як державні вихідні, президент присягає на Конституції та на Євангелії, а священники-капелани служать в армії та отримують фінансування з державного бюджету. Усе це свідчить про те, що, попри юридичне відділення церковних структур від державних інститутів, релігія як явище і віра в Бога мають закріплене й визнане значення в українській політико-правовій культурі.
Таким чином, питання відділення церкви від держави в Україні потребує уважного розгляду: де проходить межа між правовим нейтралітетом держави та фактичним визнанням ролі релігії в суспільному і державному житті?
Конституційні основи релігійної свободи
Ключовою нормою, що визначає відносини держави і релігійних організацій в Україні, є стаття 35 Конституції України. У ній закріплені три фундаментальні положення:
- Свобода віросповідання. Кожен громадянин має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Це означає, що держава визнає рівність людей незалежно від їхнього ставлення до віри.
- Відділення церкви від держави. Конституція підкреслює, що жодна релігія не може бути визнана «державною» чи «обов’язковою». Державні органи та посадові особи не мають права віддавати перевагу одній конфесії перед іншою.
- Відділення школи від церкви. Конституція гарантує, що церковні інституції не втручаються в систему державної освіти. Однак це не виключає можливості викладання релігійних дисциплін у школі — на обов’язковій або факультативній основі — за умови, що вони побудовані не як конфесійна проповідь, а як частина культурної та світоглядної освіти. Тут важливо розрізняти: держава може вводити предмети про релігію, її історію та цінності, але не може дозволити одній церкві встановити монополію в освітньому процесі.
Таким чином, Конституція формально закріплює світський характер держави, у якій усі конфесії юридично рівні, а церковні структури не можуть претендувати на особливий статус. Але світськість в українському випадку не означає витіснення релігії з суспільного простору. Навпаки, держава залишає за собою право спиратися на релігійну спадщину як на частину власної ідентичності та політико-правової традиції.
Преамбула Конституції і згадка про Бога
Особливе значення у питанні ставлення держави до релігії має преамбула Конституції України. У ній український народ утверджує свою державність, «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями». Цей текст неможливо вважати випадковою чи лише декоративною формулою. На рівні Основного закону закріплене визнання Бога як вищого начала, перед яким народ бере на себе відповідальність за своє життя і долю держави.
Така згадка про Бога в Конституції має два важливих виміри:
- Юридико-символічний. Конституція є документом прямої дії. Якщо в ній згадується Бог, це означає, що релігійний світогляд — не факультативний елемент, а частина конституційного порядку. Україна тим самим не є повністю нейтральною чи агностичною державою, а прямо спирається на релігійну традицію.
- Політико-культурний. Преамбула формує основу державної ідеології: українська держава мислить себе частиною світової цивілізації, де віра в Бога посідає ключове місце. Це зближує Україну з європейськими народами, які історично будували свої конституції та правопорядки на християнських цінностях.
Таким чином, навіть якщо церква як організація відділена від держави, релігія і віра в Бога залишаються визнаними державними цінностями. Саме тому Україна не може бути віднесена до числа «строго світських» держав, подібних до Франції, де релігія повністю витіснена з офіційної політики. В українській моделі релігійність вбудована в саму тканину державного права і суспільного життя.
Символічні та практичні прояви релігійності держави
Визнання релігії на рівні Конституції проявляється не лише в преамбулі, але й у повсякденній державній практиці. Україна демонструє безліч прикладів того, що віра в Бога і християнські традиції вбудовані в її публічне та політичне життя.
Християнські свята закріплені законом як офіційні вихідні дні. Так, Різдво Христове (і за юліанським, і за григоріанським календарем), Пасха, Трійця — це не лише події церковного календаря, але й частина державної політики у сфері культури й праці. Держава тим самим визнає, що релігійна традиція визначає ритм суспільного життя.
Символічним підтвердженням релігійного характеру української держави є процедура принесення присяги президентом. Згідно з Конституцією, президент клянеться у вірності народові України, покладаючи руку одночасно на текст Конституції і Євангеліє. Це не жест особистої віри конкретної людини, а державний ритуал, що стверджує: влада поєднує у собі як правове, так і духовне джерело легітимності.
Традиційною стала участь представників різних конфесій у ключових державних подіях. Відкриття сесій парламенту, національні дні жалоби, військові паради та пам’ятні заходи майже завжди супроводжуються молитвами і благословеннями священнослужителів. Ці акти є не приватною ініціативою, а частиною офіційного протоколу.
Таким чином, можна стверджувати, що релігія не лише символічно закріплена в Конституції, але й фактично інтегрована в державне життя через обряди, свята і церемонії. Усе це ще раз підкреслює: відділення церкви від держави не означає відділення держави від релігії.
Яскравим підтвердженням того, що Україна є релігійною державою в інституційному сенсі, є офіційна акредитація спеціальності «теологія» в системі вищої освіти. Це означає, що держава визнає теологію не просто як внутрішню дисципліну церкви, а як наукову й освітню сферу, гідну державного статусу і фінансування. Таким чином, Україна інституційно стверджує, що релігійне знання має не приватний, а загальнонаціональний характер.
Капеланська служба і державне фінансування
Ще одним важливим підтвердженням того, що Україна є офіційно релігійною державою, виступає інститут військового капеланства. Його розвиток особливо прискорився після 2014 року, коли Росія розв’язала агресію проти України, а остаточно правовий статус капеланів було закріплено у 2021 році окремим законом.
Законодавство України передбачає наявність у складі Збройних сил та інших військових формувань посад військових капеланів. Ці посади є частиною штатного розпису, а отже — повноцінними елементами державної військової системи. Капелан — не просто запрошений священнослужитель, а офіційний військовослужбовець у статусі офіцера, який виконує релігійно-духовні та морально-психологічні функції.
Капелани отримують заробітну плату і соціальні гарантії від Міністерства оборони України нарівні з іншими офіцерами. Це означає, що держава безпосередньо фінансує релігійне служіння як частину своєї оборонної політики. Тут важливо підкреслити: мова йде не про фінансування конкретної церкви, а про визнання релігійного служіння необхідним елементом військової структури.
Капеланська служба будується на принципах багатоконфесійності: представники різних церков і релігійних спільнот можуть бути капеланами за умови, що вони пройшли відповідну акредитацію. Таким чином, держава уникає монополізації з боку якоїсь однієї конфесії, але водночас закріплює факт: релігійна підтримка військових є офіційною частиною державної політики.
Присутність священнослужителів в армії підкреслює, що Україна сприймає віру не лише як особисте переконання, але й як чинник національної оборони, морального духу та єдності народу. Таким чином, держава визнає, що без релігії неможливо забезпечити повноцінне функціонування армії і психологічну стійкість військових.
Розмежування понять: церква і релігія
Коли ми говоримо про відділення церкви від держави, важливо правильно розуміти сам термін «секулярність». У сучасному українському контексті його часто трактують як «позбавлення держави релігійного впливу». Проте це спрощене і значною мірою викривлене тлумачення.
Історично секулярність означає не стільки заперечення релігії, скільки відділення держави від клерикальних структур, тобто від прямого втручання ієрархій конкретних церков в управління суспільством. Секулярна держава може визнавати й підтримувати релігійні цінності, але не підпорядковується церковній владі. У цьому сенсі українська модель секулярності не антирелігійна, а антиклерикальна: держава не дозволяє жодній конфесії встановлювати монополію і диктувати свої правила всьому суспільству.
Тут важливо підкреслити, що релігія може існувати і в «секулярній» формі: відокремленій від інституційних церковних структур, але при цьому зберігаючи своє світоглядне й суспільне значення. Так, держава визнає роль віри в Бога на рівні Конституції, підтримує християнські свята і релігійні обряди, але при цьому не закріплює привілеїв за конкретною церковною організацією.
Суть української моделі
Таким чином, можна говорити про своєрідну модель:
- Україна — секулярна держава у тому сенсі, що жодна церковна організація не має влади над державними інститутами.
- Україна — релігійна держава у тому сенсі, що віра в Бога і релігійні цінності визнані офіційно й інституційно, аж до освіти й військової служби.
Саме тому відділення церкви від держави в українських умовах не означає усунення релігії з публічної сфери, а лише гарантує, що держава залишається надконфесійною, при цьому зберігаючи релігійний вимір своєї ідентичності.
Український контекст і виклики
Питання про співвідношення релігії та держави в Україні особливо гостро постає в умовах багатоконфесійності, війни і необхідності зміцнення національної ідентичності.
Україна історично є країною, де співіснують кілька християнських традицій: Православна Церква України, Українська Православна Церква (у минулому пов’язана з Московським патріархатом), Українська Греко-Католицька Церква, а також значні протестантські громади. Це різноманіття саме по собі стало аргументом на користь моделі надконфесійної держави: влада не може підтримувати лише одну церкву, аби не зруйнувати баланс у суспільстві.
Проте надконфесійність не означає релігійного нейтралітету. Держава демонструє повагу до всіх конфесій, але водночас офіційно закріплює в Конституції й правових нормах факт релігійності як основи українського суспільного порядку.
Вплив релігії на політичний і юридичний порядок денний
Визнання Бога в преамбулі Конституції, закріплення релігійних свят, участь церкви в державних церемоніях і функціонування капеланської служби показують: релігія не просто «терпима» в українській політиці, а є її фундаментальним елементом.
Це означає, що релігійний світогляд має впливати на формування правового і політичного порядку денного. Якщо Конституція прямо утверджує релігійний вимір держави, то будь-які спроби усунути релігію зі сфери законодавства, освіти, моралі чи політики суперечать самій основі української державності.
Михайло Шелудько,
Закон Онлайн