Вчення Католицької Церкви про юдаїзм

Лекція, яку отець Пітер Хоккен виголосив у березні 2005 року в Одеській школі апостольства мирян ім. Станіслава Шульмінського SAC.

Нашу зустріч я хотів би розпочати з викладу вчення Католицької Церкви про юдаїзм та подій, що відбулися під час Другого Ватиканського собору. Адже саме на цьому Соборі вперше в історії Церква офіційно сформулювала своє вчення про євреїв. До цього жодного офіційного вчення з цього питання не існувало. Було чимало різних поглядів і думок, висловлених у проповідях та богословських трактатах, але узагальненого офіційного вчення не було.

Протягом історії християнства у багатьох християн сформувалося негативне ставлення до євреїв. Це стосується як католиків, так і православних, а також значної частини євангельських церков. Другий Ватиканський собор сприяв подоланню численних стереотипів щодо євреїв, які побутували в католицькому середовищі. Зокрема, він спростував уявлення про те, що Бог відкинув євреїв через їхнє неприйняття Ісуса як Месії. З цієї ідеї логічно випливав висновок, що євреї більше не є Божим вибраним народом, а всі Божі обітниці перейшли до Церкви. Така позиція отримала назву «замісницьке богослов’я».

Другий Ватиканський собор відкинув це замісницьке богослов’я, згідно з яким Церква нібито замінила собою єврейський народ. Собор проголосив, що Бог не відкинув народ Ізраїлю, що євреї залишаються вибраним народом, а Божі обітниці, дані їм, залишаються незмінними.

Виникає питання: що саме стало поштовхом для Отців Собору розглянути це питання? Я вважаю, що головною причиною стало масове знищення 6 мільйонів євреїв німецькими нацистами, відоме сьогодні як Голокост. Нацисти називали це «остаточним вирішенням єврейського питання», тобто планом повного винищення євреїв. У ХХ столітті було багато жахливих злочинів, але одним із найогидніших став гітлерівський задум знищити єврейський народ. Цей план був ретельно спланований і систематично реалізований, використовуючи всі ресурси німецької держави та її промисловий потенціал.

Гітлер також заявляв, що він лише доводить до логічного завершення те, чого навчала Церква. Він казав, що Церква завжди проповідувала, що євреї — це проклятий народ, відкинутий Богом, а тепер він, фюрер, реалізує це на практиці. Коли у 1950–1960-х роках стали відомі деталі цієї трагедії, багато християн — як католиків, так і протестантів — постали перед необхідністю відповісти на запитання: які історичні події призвели до того, що ця катастрофа стала можливою?

Другий Ватиканський собор і ставлення Католицької Церкви до юдаїзму

Другий Ватиканський собор був скликаний Папою Іваном ХХІІІ. Ще будучи Апостольським нунцієм у Болгарії та Стамбулі в 1930–1940-х роках, він допоміг багатьом євреям. Він також добре знав проблему поділу християн, підтримуючи дружні стосунки з представниками Православної Церкви в Болгарії та Стамбулі.

Коли Папа скликав Собор, він заснував Секретаріат християнської єдності. Цей орган знаходився в Римі, і представники православних і протестантських церков могли легко контактувати з ним. Це було нововведенням: раніше такого Секретаріату не існувало. Очолити його Папа запросив Августина Беа, німецького єзуїта, фахівця з біблістики. Одним із завдань Секретаріату було налагодження взаємин з євреями. Згодом стало зрозуміло, що питання християнської єдності тісно пов’язане з ставленням Церкви до єврейського народу.

Результатом призначення кардинала Беа стала, зокрема, підготовка документа Другого Ватиканського собору щодо стосунків Церкви з єврейським народом. Як я вже згадував, вперше в історії Католицької Церкви було розроблено офіційне вчення про юдеїв.

Німець за походженням, кардинал Беа добре розумів вплив нацистської пропаганди та її наслідки. Саме тому документ, що містив вчення про юдеїв, увійшов як четвертий параграф до соборної Декларації про ставлення Церкви до нехристиянських релігій – Nostra Aetate. Цей четвертий параграф став, мабуть, найоб’ємнішою частиною цього документа і був цілковито присвячений стосункам Церкви з юдеями.

Основні положення Декларації Nostra Aetate

Отже, про що йдеться в цьому документі?

Передусім, Отці Собору стверджують, що говорити про євреїв як про проклятий або відкинутий народ – неправильно. Декларація посилається на 11-й розділ Послання до римлян святого апостола Павла, де сказано:

«Божі дари й покликання незмінні» (Рим 11, 29).

Документ також підкреслює, що покликання Ізраїлю є частиною Божого Завіту і таємниці спасіння. Саме тому ставлення Католицької Церкви до юдаїзму відрізняється від ставлення до інших релігій.

Розвиток вчення при Папі Івані Павлі ІІ

Соборне вчення, викладене в Декларації Nostra Aetate, згодом було розвинене Папою Іваном Павлом ІІ. Він належав до тих людей, які багато розмірковували над формами зла, що відбулися у ХХ столітті.

Іван Павло ІІ зміг дати глибокий аналіз цих подій, оскільки сам пережив їхній вплив. Він жив під двома великими тираніями – нацизмом і комунізмом. Я би також зазначив, що Іван Павло ІІ став першим Папою, який мав особистий досвід цієї трагедії.

У його рідному місті Вадовіце (Польща) разом із ним навчалося багато євреїв, серед яких були і його друзі. Деякі з них загинули в концтаборах, інші зникли безвісти під час війни. Іван Павло ІІ неодноразово звертався до теми взаємин християн і євреїв у своїх проповідях, промовах і книгах.

Особливо чітко вчення Церкви про юдаїзм та єврейський народ виражене в Катехизмі Католицької Церкви (ККЦ), опублікованому в 1992 році. Я хотів би звернутися до деяких параграфів Катехизму, щоб показати це на конкретних прикладах.

Протягом століть існувало переконання, що євреї несуть колективну відповідальність за смерть Христа, і тому їх називали «боговбивцями». Другий Ватиканський собор категорично відкинув цей погляд. А в параграфах 597–598 ККЦ це вчення Собору було розвинене ще повніше.

Відкидання ідеї колективної відповідальності євреїв

Параграф 597 має назву «Юдеї не несуть колективної відповідальності за смерть Ісуса». У ньому зазначено:

«Беручи до уваги історичну складність судового процесу над Ісусом, що очевидна з євангельських розповідей, і не враховуючи тягар особистого гріха кожного учасника цієї події (Іуди, синедріону, Пилата), відомий лише Богові, не можна покладати відповідальність за цей гріх на всіх юдеїв Єрусалима, попри крики маніпульованого натовпу і попри узагальнені звинувачення, що містяться у закликах до навернення після П’ятидесятниці. Сам Ісус, прощаючи на хресті, а за Ним і Петро визнали «незнання» (Діян 3,17) юдеїв Єрусалима та навіть їхніх начальників. Тим більше, не можна поширювати відповідальність за розп’яття Ісуса у часі та просторі на всіх інших юдеїв, посилаючись на вигук народу: «Кров Його на нас і на наших дітях» (Мт 27,25)».

Отже, Католицька Церква проголосила на Другому Ватиканському Соборі, що:

«Те, що сталося під час Христових Страстей, не може бути покладене у вину всім без винятку юдеям, які жили в той час, ані юдеям сучасності. (...) Юдеї не повинні розглядатися як відкинуті Богом або прокляті, ніби це випливає зі Святого Письма».

Єврейський народ у Божому задумі

У параграфі 839 говориться про стосунки Церкви з юдейським народом, який не визнав Христа:

«Зрештою, ті, хто ще не прийняв Євангелія, через різні шляхи спрямовані до Божого народу».

Далі сказано:

«Церква, Божий народ у Новому Завіті, досліджуючи власну таємницю, відкриває свій зв’язок з єврейським народом, «першим, до кого були звернені слова Господа». На відміну від інших нехристиянських релігій, юдейська віра вже є відповіддю на Боже Об’явлення у Старому Завіті. Єврейському народові належить «усиновлення, і слава, і завіти, і закон, і богослужіння, і обітниці; їхні і батьки, і від них Христос тілом» (Рим 9,4–5), бо «Божі дари й покликання незмінні» (Рим 11,29)».

У параграфі 840 читаємо:

«З іншого боку, якщо дивитися в майбутнє, ми бачимо, що народ Божий Старого Завіту і новий народ Божий прагнуть схожих цілей: очікування приходу (або повернення) Месії. Однак одні очікують Другого пришестя Месії, який помер і воскрес, визнаного Господом і Сином Божим, а інші – першого пришестя Месії, риси якого залишаються прихованими. В кінці часів це очікування супроводжується драмою незнання або невизнання Христа Ісуса».

Катехизм Католицької Церкви стверджує, що єврейський народ перебуває в центрі Божого задуму про спасіння. Євреї належать до таємниці Завіту та таємниці Божого народу. І, що дуже важливо, без розуміння покликання Ізраїлю неможливо правильно зрозуміти саму Церкву.

Може виникнути запитання: чи зміни, що відбулися після Другого Ватиканського собору, стосуються лише зовнішньої сторони богослов’я, чи вони торкаються самої сутності нашої віри? Я хочу сказати вам: це зачіпає саму серцевину нашої віри! Це питання стосується приналежності Ісуса, Марії, Апостолів та самої Церкви. Я переконаний, що це не просто якесь другорядне питання. Воно було надзвичайно важливим для Отців Другого Ватиканського собору, який був собором оновлення Церкви.

Це питання було тісно переплетене з іншими ключовими темами, що розглядалися на Соборі: оновленням літургійного життя, розумінням Біблії, проблемою захисту людської гідності.

Приналежність ідентичності Ісуса та вибрання Ізраїлю

Давайте на мить замислимося над приналежністю та ідентичністю Ісуса з Назарета. Ісус – єврей. Ісус – Месія Ізраїлю. Коли ми усвідомлюємо це, ми починаємо глибше розуміти Старий Завіт. Адже від самого покликання Авраама євреї були покликані стати народом Завіту. Однак частина цього Завіту полягала в тому, що вони повинні були стати благословенням для всіх народів.

У книзі Буття 12:2-3 Бог говорить Авраамові:

«Я поблагословлю тебе, і звеличу ім’я твоє, і будеш ти благословенням. Я поблагословлю тих, хто тебе благословляє, а тих, хто проклинає тебе, прокляну. І благословляться в тобі всі племена землі».

Коли Бог обирає конкретний народ або людину, Він робить це не заради них самих, а для того, щоб через них прийшло благословення для всіх інших. Це є принцип Божого вибрання: обрані покликані не для себе, а для служіння іншим.

Ізраїль як царство священників

У книзі Вихід 19:5-6 Господь говорить Ізраїлю:

«Уся земля належить Мені, а ви будете в Мене царством священників і народом святим».

Ці слова перегукуються з тим, що Бог сказав Авраамові: священник служить не для себе, а для інших. Це означає, що Ізраїль був покликаний стати благословенням для всіх народів. У багатьох місцях Старого Завіту ми бачимо цей універсальний вимір покликання Ізраїлю.

Це допомагає нам краще зрозуміти служіння Ісуса. Адже Ісус – єврей, і Він розпочав Свою місію ще до Своїх Страстей, розп’яття та смерті.

Коли хананеянка звертається до Нього, Він говорить:

«Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мт 15:24).

Коли ж Ісус посилає Своїх апостолів на проповідь, Він наказує їм:

«Не йдіть на шлях поган і не входьте в місто самарянське, а йдіть радше до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мт 10:5-6).

Новий вимір після Воскресіння

Кардинальним чином ситуація змінилася після Христового Воскресіння.

Ісус – досконалий ізраїльтянин, бо Бог називає Його Своїм перворідним. Він є Сином Божим, що досконало виконав покликання Ізраїлю. Він – Христос, Помазаник Божий, Месія Ізраїлю.

Це яскраво видно зі слів Ангела Марії під час Благовіщення:

«Він буде великий і назветься Сином Всевишнього, і дасть Йому Господь Бог престол Давида, батька Його, і царюватиме над домом Якова повіки, і Царству Його не буде кінця» (Лк 1:32-33).

Ці слова говорять про покликання Ісуса для Ізраїлю.

І цей Ісус – досконалий ізраїльтянин, повністю слухняний Своєму Отцеві, стає Спасителем світу. В Ньому сповнилося покликання Ізраїлю благословити всі народи. Він зміг стати Спасителем світу, тому що є Месією Ізраїлю.

Але значна частина єврейського народу не прийняла Ісуса як свого Месію.

Це передбачив старець Симеон, коли сказав Марії:

«Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі та на знак сперечання» (Лк 2:34).

Симеон також пророкує страждання Марії:

«І тобі самій меч проший душу» (Лк 2:35).

Це означає, що Ісус мав розділити власний народ.

Марія ж терпіла не лише тому, що бачила страшну смерть Свого Сина, а й тому, що більшість Її народу, народу Її Сина, не прийняли Його як виконання Божих обітниць, даних Ізраїлю.

Відкинення Ізраїлем Ісуса та послання апостола Павла

Неприйняття Ізраїлем Ісуса стало причиною великого страждання для Апостола Павла (див. Рим, розділи 9-11).

Очікування приходу Царя-Месії перебувало в центрі віри Ізраїлю. Єврей і подумати не міг, що прийде Месія, і більшість ізраїльтян відмовиться визнати Його. Це уявлення заперечує Апостол Павло. Він пише до Римлян:

«Великий для мене смуток і безперестанне страждання серцю моєму: я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян».

Павло починає свої роздуми з питання: як могло статися, що Месія прийшов до Ізраїлю, а більшість ізраїльтян не прийняла Його? Він прямо запитує:

«Невже Бог відкинув народ Свій?»

І відповідає:

«Ні в якому разі… Не відкинув Бог народу Свого» (Рим 11, 1-2).

Апостол стверджує, що є частина ізраїльтян, які увірували в Христа, і він називає їх «останком за вибором благодаті» (Рим 11, 5). Але це породжує друге питання, яке Павло ставить щодо тих євреїв, які не увірували у Христа:

«Отже, питаю: невже вони спіткнулися, щоб остаточно впасти?» (Рим 11, 11).

Павло називає своїх одноплемінників ті, що спіткнулися і запитує: невже для них немає можливості бути відновленими? І відповідає: це можливо. Бог не відкинув їх назавжди.

І тут Павло наводить порівняння з оливковим деревом. Ізраїль подібний до культурної оливи, яку Бог ростив дві тисячі років. Язичники ж — це дика маслина, яка була позбавлена цієї турботи Господа.

«Якщо ж деякі з гілок відломилися, а ти, дика маслина, прищепився на їхнє місце й став спільником кореня та соку маслини, то не хвалися перед гілками. А якщо хвалишся, то згадай, що не ти підтримуєш корінь, а корінь тебе. Ти скажеш: «Гілки відломилися, щоб я був прищеплений». Добре. Вони відломилися через невір’я, а ти стоїш вірою; не гордися, а бійся. Бо якщо Бог не пожалів природних гілок, то чи пожалує тебе? Отже, бачиш доброту й суворість Божу: суворість до тих, що впали, а доброту до тебе, якщо ти залишишся в цій доброті; інакше і ти будеш відтятий. Та й вони, якщо не залишаться в невір’ї, будуть прищеплені, бо Бог має силу знову прищепити їх. Бо якщо ти був відтятий від дикої за природою маслини й наперекір природі був прищеплений до доброї маслини, то тим більше ці, природні гілки, прищепляться до своєї маслини» (Рим 11, 17-24).

Євреї, які не увірували у Христа, — це відломлені гілки. Християни з язичників, якими є більшість із нас, — це гілки дикої маслини, відрізані та прищеплені до благородного кореня.

У цьому уривку Павло говорить християнам-неєвреям:

Не вихваляйтеся і не пишайтеся тим, що євреї не вірять.

Але християни не звернули уваги на це застереження Павла. Їхнє ставлення до євреїв протягом століть характеризувалося тим, що Павло римським християнам робити не велів: гордитися і вивищуватися над відламаними гілками.

Павло нагадує, що Богу значно легше прищепити природні гілки, які відломилися, ніж дикі гілки (див. Рим 11, 24).

В Посланні до Ефесян апостол Павло продовжує цю ж тему. Він пише, що Церква складається з євреїв і неєвреїв («язичників»), і Христос

«є наш мир, що зробив із двох одне і зруйнував середню стіну перешкоди» (Еф 2,14).

Своєю хресною смертю Ісус Христос примирив у Собі євреїв і неєвреїв. І Павло каже, що це частина природи Церкви – бути єдністю з євреїв та неєвреїв. Далі він запевняє неєвреїв:

«Отже, ви вже не чужі й не приходьки, але співгромадяни святим (народу Божому – прим. пер.) і свої для Бога» (Еф 2,19).

Ці слова апостола Павла контрастують із тим, що ми звикли чути в наших Церквах: що Ісус заснував Свою Церкву і що євреї перебувають поза нею. І що, аби спастися, євреям потрібно приєднатися до Церкви.

Але що хоче сказати Павло, використовуючи образ оливкового дерева? Він говорить, що Ісус відкрив Ізраїль для всіх народів. Євреї, які не увірували в Христа, перебувають у трагедії, але вони не відкинуті.

У 11-му розділі Послання до Римлян Павло пише:

«Не хочу, брати, щоб ви не знали цієї таємниці, – аби ви не гадали про себе» (Рим 11, 25).

Ізраїль зазнав часткового ожорсточення, допоки не увійде повна кількість неєвреїв:

«І так уся Ізраїль спасеться» (Рим 11, 26).

Павло каже, що Бог використав ожорсточення сердець багатьох євреїв для того, щоб Євангеліє поширилося серед народів. Але він також застерігає, що неєвреї не повинні гордитися чи вивищуватися над євреями, тому що євреї залишаються Божими улюбленими. І для них настане час покаяння та входження в повноту.

Про це ж говорить і Катехизм Католицької Церкви. У параграфах 673-674, які мають промовисту назву: «Пришестя Христа у славі, надія Ізраїлю», сказано:

«Після Вознесіння пришестя Христа у славі є неминучим, хоча не нам знати часи й строки, які Отець поклав у Своїй владі» (Діян 1,7). Це есхатологічне Друге пришестя Христа може відбутися в будь-який момент, навіть якщо воно «стримується» – воно й останнє випробування, яке йому передуватиме» (ККЦ 673).

*«Пришестя Месії у славі, що може відбутися в будь-який момент історії, залежить від того, чи визнає Його «увесь Ізраїль» (Рим 11,26; Мт 23,39). Бо щодо Ісуса частина Ізраїлю «закам’яніла» (Рим 11,25), перебуваючи у «невірстві» (Рим 11,20). Святий апостол Петро говорить про це юдеям після П’ятидесятниці:
«Тож покайтеся і наверніться, щоб були зтерті гріхи ваші, щоб прийшли часи відради від обличчя Господнього, і щоб Він послав наперед визначеного вам Ісуса Христа, якого небо мусило прийняти аж до часу відновлення всього, що говорив Бог устами всіх святих своїх пророків від віку» (Діян 3,19-21).

Цим словам відгукуються слова Павла:

«Бо якщо їхнє відкинення – примирення світу, то що буде прийняття, як не життя з мертвих?» (Рим 11,15).

Входження «повноти їх (юдеїв)» (Рим 11,12) у месіанське спасіння, що відбудеться після «повної кількості язичників» (Рим 11,25), допоможе Божому народу досягти міри повного зросту Христового (Еф 4,13), коли «Бог буде всім у всьому» (1 Кор 15,28).

Повнота Ізраїлю та «час язичників»

Слово «повнота» (грец. pleroma) двічі зустрічається в 11-му розділі Послання до Римлян:

«Якщо ж їхній занепад – багатство світу, а їхнє збіднення – багатство язичників, то наскільки більше – їхня повнота!» (Рим 11,12).

Це повнота Ізраїлю.

А у 25-му вірші йдеться про повноту язичників.

Ці уривки пов’язані зі словами Ісуса у Лк 21,24:

«І впадуть від вістря меча, і поведені будуть у полон між усі народи, і Єрусалим буде топтаний язичниками, доки не завершаться часи язичників».

Тут йдеться про час язичників.

Ця ідея перегукується з ідеєю повноти, бо «повнота язичників» наступить у «кінці часів язичників».

Інший уривок, що стосується цієї теми, знаходимо в Мт 24,14:

«І проповідане буде це Євангеліє Царства по всьому світу, на свідчення всім народам, і тоді настане кінець».

Євангеліє має бути проголошене всім народам, і лише тоді прийде кінець.

Що ж означає «повнота народів»?

Мені здається, що сенс цих слів – це посилання на Божий задум, щоб цей задум був виконаний.

Ці слова також пов’язані зі спасінням. Я думаю, що якимось чином це означає, що Євангеліє поширилося серед народів і що це буде жнива серед усіх народів.

Я не думаю, що це означає спасіння буквально кожної людини, оскільки це не узгоджувалося б із багатьма іншими місцями у Святому Письмі.

Але це пов’язано з образом, який ми знаходимо в Об’явленні Івана Богослова, глава 7.

Іванові було дано видіння 144 тисяч запечатаних з кожного коліна Ізраїля:

«Після цього глянув я – і ось, велика громада людей, якої ніхто не міг перелічити, з усіх народів, і племен, і людей, і язиків, стояла перед престолом і перед Агнцем, одягнена в біле» (Об 7,9).

Ось це і є образ повноти.

Але попередні вірші, де йдеться про 144 тисячі з усіх колін Ізраїля, показують образ повноти Ізраїля.

Цей образ виражає думку (і ми читали про це в параграфі 674 Катехизму), що Церква досягне своєї повноти, коли євреї впізнають свого Месію.

Отже, чому навчають нас апостол Павло і Катехизм Католицької Церкви? Через невірство більшості євреїв Благовістя досягло всіх народів. Євангеліє має бути проповідане по всій землі аж до Другого Пришестя Христа. Цей період називається «час народів» (неєвреїв, або «язичників»). Коли ж «час народів» досягне своєї повноти, настане час для повноти євреїв, для Ізраїля, щоб він знову увійшов у повноту Божого задуму. І сьогодні існує багато знаків, які свідчать, що ми перебуваємо саме на цьому етапі історії.

Публікується за виданням: Одеські богословські читання. Випуск 3: Два Завіти єдиної історії спасіння / Ред. А. Доброєр, – Одеса, 2007. – 36 с.