Остатнім часом проблема абортів обговорюється довго і гостро. Утворилися табори їх прибічників та противників. Одні захищають права жінки, інші ненародженої дитини. Але пересвідчившись, що заборона абортів веде лише до їх криміналізації, яка загрожує життю жінки, не врятовуючи життя дитини, у більшості країн світу з ними змирилися як зі злом, що виявилося неминучим, називаючи його все ж таки злом. Пренатальна діагностика "заходить ще далі" зараховуючи це зло до рангу доброчинності. До пренатального діагнозування звертаються люди, котрі знають про існування в них ризику народження хворої дитини. Зберегти вагітність, знаючи, що існує ризик народження хворої дитини – вчинок шляхетний, але відчайдушний. Найімовірніше батьки знаючи про наявність мінімального ризику, вагітність зберігати не будуть.

Право на життя. Пренатальна діагностика. Євгеніка.

Вхрупывайся в радость, как в редиску.  

Смейся, перехватывая нож,

Страшно то, что мог ты не родиться,

Даже если страшно, что живёшь.

Е. ЕВТУШЕНКО

 

Науково-технічний поступ відкриває сьогодні великі можливості в медицині. Відкриває він нові горизонти для досліджень та уможливлює розв’язку багатьох проблем, що упродовж віків вважалися нерозв’язними.

 

Але науковий та технологічний поступ, попри вирішення старих проблем, дуже часто приносить також і нові проблеми.

 

Розвиток євгеніки, як науки про чинники удосконалення спадкових властивостей фізичних та психічних людського роду, довів до опанування над спадковістю, до розвитку позитивних факторів, з одночасним обмеженням генів, котрі спричиняють негативні риси чи тяжкі хвороби людини.

 

Пренатальну діагностику проводять під час вагітності з метою прогнозування стану здоров’я майбутньої дитини, дуже рідко для наступного лікування, а найчастіше для подальшого розв’язання питання про переривання вагітності. Спеціалісти стверджують, що вже у недалекому майбутньому за даними ДНК-діагностики можна буде досить вірогідно робити висновки про те, наприклад, якими будуть зріст людини, її інтелект, схильність до онкологічних, психіатричних та інших захворювань, "приреченість" до спадкових дефектів.

 

Різні генетично спадкові захворювання розвиваються в різному віці – деякі вже під час вагітності, інші в дитинстві, а деякі досить пізно, наприклад, хорея Геттінгтона – в 45 років, хвороба Альцгеймера – в 55 – 60 років. Є це так звані атрофічні захворювання головного мозку, ранні форми старечого недоумства. Виникає питання: чи доцільно у такому випадку робити аборт за даними пренатальної діагностики? Кожна генетична хвороба має свою частоту розвитку за наявності патологічного генотипу, та спектр яскравості виявлення. Маючи патологічний генотип, людина може бути цілком здоровою, чи теж хвороба може перебігати у різних формах: від легких – сумісних з активною діяльністю до тяжких – ледь сумісних з життям. Наперед визначити, яка доля чекає дитину – носія патологічного гену неможливо.

 

Головна ж етична проблема полягає в тому, що власну долю вирішує не потенційний хворий, а вибір за нього роблять батьки за допомогою лікарів. Виправдати це здійснюються спроби на ґрунті обговорення в США проблеми вагітних жінок, хворих на СНІД – "право дитини не народжуватись" - тобто якби дитина знала, що в неї ризик народитися хворою, то вона б визнала за краще не ризикувати та не народжуватись. Такі доводи, звичайно, з моральної точки зору не витримують ніякої критики.

 

Остатнім часом проблема абортів обговорюється довго і гостро. Утворилися табори їх прибічників та противників. Одні захищають права жінки, інші ненародженої дитини. Але пересвідчившись, що заборона абортів веде лише до їх криміналізації, яка загрожує життю жінки, не врятовуючи життя дитини, у більшості країн світу з ними змирилися як зі злом, що виявилося неминучим, називаючи його все ж таки злом. Пренатальна діагностика "заходить ще далі" зараховуючи це зло до рангу доброчинності. До пренатального діагнозування звертаються люди, котрі знають про існування в них ризику народження хворої дитини. Зберегти вагітність, знаючи, що існує ризик народження хворої дитини – вчинок шляхетний, але відчайдушний. Найімовірніше батьки знаючи про наявність мінімального ризику, вагітність зберігати не будуть.

 

Західні дослідники звертають увагу на зміну гасла у прибічників права жінки на аборт з "Дитину – коли хочу!" на "Дитину – яку хочу!", висловлюючи побоювання, що «коли стане звичним усувати потвор, найменший недолік здаватиметься потворним».

 

У колишньому СРСР до євгеніки як до науки ставилися вкрай негативно, ототожнюючи її з практикою расизму та нацизму. Закон №194/1978 не передбачає аборту, мета якого – поліпшити людську породу через знищення ембріонів, уражених генетичною патологією або соматичними вадами розвитку. Проте, закон цей приховує в собі інші реалія: ст. 4 ("Передбачення аномалій або вади розвитку плоду"), так і стаття 6 ("Аномалії та вади розвитку ненародженої дитини") передбачають можливість аборту з євгенічною метою, маскуючи його під аборт "терапевтичний".

 

Заради високої мети, а саме генетичного здоров’я суспільства - євгеніка прагне розділити людей на касти: гіпотетично повноцінних та гіпотетично неповноцінних. Німецький нацизм ділив людей за чистотою раси, комунізм – за соціальним походженням, євгеніка – за генетичною чистотою: заради процвітання "чистих" відділити від них "нечистих" для наступної елімінації. Інакшими словами, аргумент має на меті усунення нездорових індивідів задля блага людства.

 

Християнське персоналістичне розуміння людини підкреслює надзвичайну гідність і цінність людського життя. Натуральна гідність людини передусім основана на духовному вимірі людської особи і не дозволяє приймати особу за середник до певних цілей. Збереження життя, його недоторканість становить перше та фундаментальне право, корінь і джерело інших прав.

 

Чи пренатальна діагностика є морально допустимою? Документ Церкви про дар життя «Donum Vitae» відповідаючи на це запитання зауважує: «Якщо пренатальну діагностику проводять з повагою до життя та цілісності ембріона і людського фетуса для його збереження чи оздоровлення як індивіда – тоді відповідь є позитивною».

 

На завершення дозволю собі процитувати одного з авторів польського Кодексу Етики Лікарської Е. Умястовського: «Вважаю, що кожен лікар мусить відповісти собі на запитання, чи основною цінністю є життя людини саме в собі, чи тільки життя людини уповноважене на підставі відповідної його якості (часто тільки передбачуваної). Прихильники цієї другої опції схильні довершувати відносну селекцію людей. Не мушу пояснювати, що означає і наскільки довільна може виявитися границя між життям людським "уповноваженим" і "не уповноваженим". Не завагаюся ствердити, що від цього, котра опція переможе залежить існування сучасної цивілізації». 

 

Ліц. магістр богослов’я Аліна Тарас