Жіноче священство та іконічна природа літургії

Питання про допустимість або недопустимість жіночого священства в церквах апостольської традиції — Православній і Католицькій — піднімалося вже неодноразово і щоразу заходило в глухий кут. І справді — навіть ігноруючи феміністичний порядок денний, заперечення рівних можливостей служіння чоловіка й жінки в Церкві впирається завжди лише в один аргумент: такого не було в традиції, і Христос такого не заповідав. Аргумент, який не є легітимним у самій своїй суті. Церква успішно і без зайвих вагань прийняла безліч практик і традицій, яких не було й близько в церкві апостолів; з іншого боку, багато принципових для перших християн — і навіть для Христа! — практик успішно забулися.

І тільки у питанні жіночого священства офіційна Церква досі «трималася коренів». Можливо, причина цього не в догматичному консерватизмі й не у відставанні від духу часу, а в певній духовній інтуїції? Таке буває: християни приймають щось або відкидають із огляду на духовне відання, помазання, про яке говорив апостол Іоан (1 Ів 2:27), не знаходячи при цьому ні богословських, ні логічних пояснень своєму вчинку, однак жодним чином внутрішньо не сумніваючись у своїй правоті.

У цьому тексті я спробую запропонувати власний богословський аргумент, заснований не на традиції як такій, а на іконічній природі літургійного служіння. Йтиметься не про соціальний статус жінки в Церкві, а про літургійну антропологію — про те, що й кого іконічно являє людина, яка стає біля престолу. Відповідь на це питання, можливо, і дає ключ до розуміння таємниці священства та його меж.

1. Літургія як участь в єдиній Жертві

Церква розглядає літургійне служіння як прояв єдиної істинної літургії, звершеної Христом у Сіонській горниці. Христос приніс Себе в жертву Сам, приніс один-єдиний раз, а всі літургії, що звершуються пресвітерами відтоді, є актуалізацією тієї самої Христової Євхаристії. Євхаристія не повторює Тайну вечерю — вона не є новою чи окремою жертвою, а робить доступною, явленою та дієвою ту, що вже звершена «одного разу, на кінець віків» (Євр. 9:26).

Ця євхаристійна жертва лежить у центрі всього християнського культу. Усе в Церкві звернене до неї й нею живиться: молитва, догмат, аскеза й сама громада вірних. Літургія — це не просто зібрання чи спогад, а містичне входження в реальність Царства через ікону й символ. І тому служіння біля престолу не може бути довільним або пристосованим до людських очікувань: воно має відповідати не духові часу, а духові Тайної вечері.

Пресвітер не сам служить, а являє служіння Христа, Самого Себе приносячого в жертву Собі. Він у цьому діянні стає не собою, а Христом — in persona Christi. Це радикальне ототожнення не знищує особистість священика, а преображує її в таємничому дійстві, де людське служіння стає провідником Божественної жертви. Тому тут важливе не лише духовне налаштування, але й іконічна відповідність, про яку йтиметься далі.

2. Іконічна символіка в Церкві

Християнська віра від початку іконічна. У втіленні Бога-Слова сама матерія стала образом, здатним являти Невидимого. Тому Церква мислить себе й упорядковує своє богослужіння мовою образів — не лише візуальних, але й символічних, тілесних, онтологічних. Ікона в богослов’ї — не ілюстрація, а одкровення, не пояснення, а явлення.

Це стосується й літургійного служіння, у якому діє не лише індивідуальна особистість священика, а й та іконічна реальність, яку він собою являє. Чоловік, який звершує літургію, іконічно являє образ Христа, тоді як жінка іконічно являє образ Богоматері. Ці два образи — не просто культурні ролі чи архетипи, а глибинні символи, через які Церква розрізняє форми духовного вияву.

Важливо підкреслити: тут немає протиставлення «краще — гірше», «вище — нижче». Це не питання статусу чи дарів, а питання символічної сумісності. Священик — це не просто людина, наділена владою, а живий символ Жертви, що звершується заради всього світу. І тому навіть матеріальний стан тіла — стать, вік, зрілість — впливає на те, наскільки воно здатне іконічно являти ту чи іншу духовну реальність.

З тієї ж причини в пресвітери й єпископи не рукопокладають дітей, хай навіть чоловічої статі. Онтологічно дитина нічим не поступається дорослому, але іконічно вона не може являти жерця-Христа.

Іконічна символіка Церкви побудована не на біології, а на богослов’ї втілення. Саме тому і жінка, і дитина можуть бути святішими, відданішими, глибше віруючими — і при цьому не бути іконічно придатними до служіння біля престолу. Ця реальність не потребує пояснень — вона потребує споглядання.

3. Жінка як образ Богоматері

Церква ніколи не применшувала духовного значення жінки. Навпаки, найвеличніша людина в історії християнства після Христа — це жінка: Пресвята Діва Марія. Вона — не просто виняток, а ікона всієї Церкви, початок нового творіння, вмістилище невмістимого. Однак саме її винятковість указує на особливу природу жіночого начала в богослов’ї втілення.

Жінка не може бути рукопокладена в священники не через інше, ніж у чоловіків, духовне достоїнство, а через іконічну несумісність. Священик у літургії являє Собою Того, Хто приносить Себе в жертву — Сина. Жінка ж, іконічно являючи Матір, не може ставати образом Жертвоприносячого Сина. Це не культурне табу, а богословське проникнення в таємницю стосунків Сина і Матері. Немислимо, щоб Мати приносила Свого Сина в жертву — це суперечить самій її природі, це її вбиває.

Тому жінки, будучи її образами-іконами, від вівтарного служіння звільняються — не через своє недостоїнство, а через іконічну природу літургії.

Між душею чоловіка й жінки немає богословської чи онтологічної різниці. Обидві здатні до обоження, святості, духовного розсудження й пророцтва. Але саме як втілені духовні істоти ми беремо участь у символіці, через яку Бог промовляє у світі.

Пресвітер — не просто служитель, а жива ікона Христа-жерця, а жінка — ікона Богородиці, яка народжує Христа, але не приносить Його в жертву. Тому й велич жінки в Церкві реалізується не біля престолу, а в таємничому материнстві — фізичному чи духовному, у молитві, у служінні, в збереженні Церкви, як Марія «зберігала все у серці своєму» (Лк 2:19).

І саме з цієї причини в церковній іконічній онтології жіноче начало не виключене, а поставлене у власне, унікальне, незамінне служіння.

4. Іконічні межі священства

Церква, як тіло Христове, живе за законами, відмінними від законів громадянського суспільства. Тут не діють категорії прав і доступів — тут діє логіка таїнства й символу. Тому питання про священство — це не питання дозволеного чи забороненого, а питання: кого або що ти іконічно являєш?

З духовної точки зору дитина нічим не поступається дорослому. Вона може бути чистою, сповненою віри, навіть здатною до прозріння й молитви. Але іконічно вона не може являти Христа в Його зрілому священстві. Її тіло, голос, образ — ще не ті, через які може бути явлена жертва, добровільно звершена й прийнята. Це не заборона, а визнання неготовності образу являти Первообраз.

Так само і жінка, навіть при всій її святості, зрілості, розумінні й любові до Христа, ніколи не стане іконічно образом Христа-жерця, бо вона — назавжди ікона Богоматері. Це не «недолік форми», як могли б сказати схоласти, і не «вторинність», а інша онтологія.

Можна уявити, що з розвитком догматів Церква колись допустить дитяче рукоположення — скажімо, у логіці «пророчого наперед» або як образ майбутнього служіння, як при хрещенні немовлят. Адже хлопчик виросте й явить повноту Христового образу. Але жінка навіть потенційно не може перейти в інший іконічний модус. Її шлях — це шлях Марії, не Христа на Тайній вечері.

Таким чином, межі священства проходять не по лінії достоїнства, а по лінії іконічної придатності. І це, можливо, один із останніх у сучасному християнстві прикладів істинного символічного мислення, де форма і зміст поєднані нерозривно, де таїнство промовляє через тіло.

5. Питання розвитку догмату

Сучасне богослов’я звикло мислити догмат у динаміці. Традиція, як підкреслювали святі всіх часів, — це не музей, а живий організм. Але живий розвиток можливий лише тоді, коли зберігається внутрішня тотожність смислу. Інакше йдеться не про зростання, а про заміну.

Питання про жіноче священство саме ставить нас перед межею: чи можна перетнути іконічну відповідність без втрати самої суті літургії?

Звісно, в історії Церкви було чимало змін. Змінювалися форми посту, календар, дисциплінарні норми. Але літургійна структура та іконічна мова завжди залишалися зонами особливого трепету й інтуїтивного збереження. Навіть коли раціональні пояснення були слабкими або суперечливими, Церква «упізнавала» щось як неможливе — і це впізнавання було духовним, а не логічним.

Церква, за словом апостола, — це «стовп і утвердження істини» (1 Тим 3:15), а отже, її догматична свідомість формується не під впливом культурної доцільності, а під проводом Духа. Можливість жінки очолювати літургію в ролі пресвітера означає не просто розширення доступу, а переформулювання самої іконічної логіки літургії. Це не крок уперед, а крок убік.

Можна припустити, що історично обговорення триватиме. Будуть висловлюватися думки, формулюватися богословські позиції, богослови й активісти апелюватимуть до рівності та справедливості. Але якщо буде втрачено іконічний лад — той самий, у якому чоловік являє Христа, а жінка — Марію, то під сумнів буде поставлено не роль жінки, а євхаристійний вимір усієї літургії як прояву одного єдиного Жертвоприношення.

Церква не тому зволікає, що боїться змін, а тому, що береже Тайну. Розвиток можливий — але не шляхом заміни образу, а шляхом глибинного розпізнавання: як уберегти, поглибити й засяяти тому, що вже явлене і що таємно хранить літургійне передання.

Висновок

Жіноче священство не відкидається з зовнішніх чи юридичних причин. Це не питання «дозволу» чи «заборони», не наслідок традиціоналізму або страху перед новизною. Це — богословське мовчання у присутності таємниці, де символ, що являє на землі трансцендентну реальність, говорить голосніше за слова.

Жінка не відлучена від вівтаря через недостоїнство, а звільнена від нього — через іконічну природу.

Церква не відмовляється від участі жінки у своєму житті. Навпаки — вона підносить жіночий образ, звеличуючи Пресвяту Діву на найвищий щабель людської слави. Але різні образи мають різні завдання: Марія народжує Агнця, Христос приносить Себе в жертву. І тому жінка не може бути образом Жертвоприносячого, як і чоловік не може бути образом Народжуючої.

Священство — не функція й не кар’єра, а таїнство, глибоко вплетене в тканину іконічної онтології Церкви. Змінити цю онтологію — означає змінити обличчя Літургії, спотворити Жертву, розчинити символ у психології. Церква саме тому й зберігає священство в чоловічому образі, що зберігає євхаристійну реальність, у якій діє не людина, а Христос, не власна воля, а Воля Отця, що переломлюється через символічне тіло Церкви.

Нам залишається лише смиренно визнати, що не все може бути пояснене, але багато що може бути пізнане — в молитві, у богослужінні, у благоговійній увазі до того, що Церква віками відчувала як неможливе, але не тому, що воно чуже, а тому, що воно порушує іконічну істину. І тому — жіноче священство неможливе не через людину, а заради Христа.