Ecclesia Semper Reformanda
До 10-річчя підписання «Спільної декларації про доктрину виправдання»
31 жовтня цього року християнський світ відзначив десятиріччя однієї з найзначніших подій в історії екуменічного руху. У цей день (який протестантський світ святкує як День Реформації) у 1999 році представники Ватикану та Всесвітньої лютеранської федерації підписали «Спільну декларацію про доктрину виправдання». «Китайська стіна богослов'я виправдання», що розділила Європу, а згодом і весь світ, була зруйнована. Цей документ став видимим плодом тридцятирічної кропіткої праці католицьких та лютеранських богословів. Автори дійшли висновку, що проблема, яка століттями була основою поділу Церков, насправді їх об’єднувала. Лише весь цей час вони залишалися глухими до цієї істини.
Десятиріччя підписання Декларації про доктрину виправдання залишилося в Україні абсолютно непоміченим. Інформація про цю подію з’явилася лише на одному католицькому сайті. Водночас історія підписання цього документа є дуже повчальною і для інших учасників екуменічного руху.
Історія та міфологія Реформації
Початок Реформації традиційно пов’язують із днем 31 жовтня 1517 року. За лютеранською традицією, саме цього дня августинський монах і доктор богослов’я Мартін Лютер прибив на дверях замкової церкви у Віттенберзі свої 95 тез проти торгівлі індульгенціями. Однак сучасні біографи Лютера ставлять цей факт під сумнів.
Зокрема, німецький католицький історик Ервін Ізерло, який очолював Католицький екуменічний інститут при університеті Мюнстера, зазначав, що Лютер у жодному зі своїх творів не згадував, що публічно вивісив свої тези. Навпаки, спираючись на свідчення самого Лютера, він стверджує, що той надіслав листи з тезами архієпископу Альбрехту, з відома якого продавалися індульгенції, а також місцевому ординарію, єпископу Єроніму Бранденбурзькому. У цих листах Лютер наполегливо просив ієрархів заборонити блюзнірські проповіді й практики продавців індульгенцій.
Лист до архієпископа, датований «навечір’ям свята всіх святих», тобто 31 жовтня, зберігся. Як пише історик Церкви Йозеф Лортц, «листи починаються з цілком католицького висловлювання, у якому яскраво сформульовано християнське вчення про метанойю та прагнення до внутрішньої справедливості. Загалом ці тези фактично були сприйняті як серйозне звинувачення на адресу Церкви, хоча вони виникли в лоні Церкви і замислювалися Лютером як спроба її реформування».
Спочатку Лютер не планував робити свої тези публічними. Єпископи не відповіли на його листи, але передали їх Йоганну Тецелю, якому було доручено поширення індульгенцій. У грудні того ж року Тецель опублікував відповідь на тези Лютера. Після цього Лютер вирішив надіслати свої тези кільком богословам, які зрештою переконали його в необхідності їхнього друку. Таким чином, публічна діяльність Лютера проти зловживань Католицької Церкви розпочалася взимку 1518 року.
Звідки ж з’явилася історія про те, що Лютер прибив свої тези на дверях Віттенберзької церкви? Вперше про це пише його близький соратник Філіп Меланхтон у передмові до посмертно виданого другого тому творів Лютера:
«Лютер, ревно запалавши до істинного благочестя, оприлюднив тези проти індульгенцій... Він прибив їх до церкви поблизу Віттенберзького замку напередодні свята всіх святих у 1517 році».
Сьогодні серед істориків загальноприйнято вважати, що це твердження було зроблено поспіхом і не підтверджене іншими джерелами, а тому не має документальної цінності.
Вчення про виправдання: камінь спотикання
Ключовим каменем Реформації стало вчення про виправдання лише вірою. До цього вчення Мартін Лютер ішов довгим і непростим шляхом. Він глибоко розмірковував про Божу справедливість і милість, довго вважаючи, що Божа справедливість полягає лише в покаранні грішника. Лютер ставив собі питання: «Де я знайду милосердного Бога?»
Готуючи академічний курс з Послань апостола Павла до римлян і галатів, Лютер відкрив для себе визвольну істину: Божа справедливість полягає в тому, що Бог виправдовує людину через віру в Ісуса Христа. Прощення гріхів не залежить від людських заслуг; воно дарується без умов, адже Христос уже прийняв покарання за людські гріхи. Жодна людина не може заслужити Божу милість своїми вчинками. Єдине, чого вимагає Бог у відповідь на Свій заклик, — це особиста віра в Спасителя, яка сама по собі є даром Божої благодаті.
Так народилася базова доктрина протестантизму: рятує лише Христос (solus Christus), лише віра (sola fide) і лише Божа благодать (sola gratia). Вічне життя є даром Бога. Лютер був переконаний, що серце Реформації — це вчення про виправдання благодаттю, яке навіть передує доктрині sola fide.
Справедливості заради слід зазначити, що у вченні про виправдання вірою Лютер спирався на августиніанську традицію: ще Блаженний Августин навчав про виправдання вірою, критикуючи Пелагія, який стверджував, що виправдання досягається через діла. Лютер лише нагадав і загострив цю проблематику, яка знайшла значний відгук у масах через церковні й світські обставини його часу. Інші провідні протестантські богослови раннього періоду Реформації, такі як Цвінглі та Кальвін, дотримувалися тієї ж позиції у питанні виправдання. Вони наголошували на безсиллі людини у гріху та суверенітеті Бога в благодаті.
Згодом Кальвін, спираючись на доктрину виправдання, розвинув вчення про передвизначення, яке також походить із августиніанського розуміння виправдання вірою. Кальвін бачив спасіння як суверенну справу Бога, незалежну від волі людини: Бог сам визначає, кого виправдати, а кого — ні.
Принцип виправдання вірою, розвинений Лютером і згодом іншими реформаторами, мав далекосяжні наслідки для всього церковного життя. Зводячи таємницю спасіння до особистого духовного переживання, він скасував духовний зміст і значення всієї системи таїнств. Було відкинуто авторитет учительства Церкви та церковного Передання на користь принципу sola Scriptura («тільки Писання»).
Таким чином виникла абсолютно нова еклезіальна реальність. Лютер, почавши реформу Церкви, створив Реформацію, що породила нові церковні громади.
Шлях до порозуміння
Другий Ватиканський Собор відкрив нову главу міжконфесійних відносин, зокрема в галузі богослов’я. У прийнятому 1964 року Декреті про екуменізм зазначено:
«Церкви та церковні спільноти, які відокремилися від Римського Апостольського Престолу під час значних переломних подій, що почалися на Заході наприкінці Середньовіччя, або пізніше, мають із Католицькою Церквою особливу спорідненість і зв’язок завдяки тому, що в попередні століття християнський народ довго перебував у церковному спілкуванні» (§19).
Міжконфесійні діалоги стали важливим і постійним елементом сучасного екуменічного руху. Одним із таких діалогів став доктринальний діалог між Католицькою Церквою та Всесвітньою лютеранською федерацією (ВЛФ). Ініціатором діалогу у 1964 році виступила ВЛФ, а наступного року було створено спільну робочу групу, яка визначила тематику і методологію діалогу. Головною темою роботи комісії стало питання виправдання.
Як писав польський дослідник та учасник комісії у 1976–1984 роках Целестин Напюрковський:
«Трагедія розділеного західного християнства почалася зі спору про виправдання грішника, і жодне чудо возз’єднання не відбудеться без попереднього справжнього порозуміння в цьому питанні».
Перший етап діалогу (1967–1972)
Перший етап завершився підготовкою документа «Євангеліє та Церква», відомого як «Мальтійський рапорт». Уже в цьому документі намітилося певне зближення. Католицькі богослови, говорячи про проблему виправдання, підкреслювали, що дар спасіння від Бога для віруючого не пов’язаний із жодними людськими умовами (sola gratia). Лютеранські богослови, зі свого боку, зазначали, що виправдання не зводиться лише до індивідуального прощення гріхів, але включає оновлення грішника, відійшовши таким чином від виключно зовнішнього розуміння виправдання (iustificatio mere forensis).
Другий етап діалогу (1973–1984)
Упродовж другого етапу Змішана комісія підготувала ще шість документів:
- «Вечеря Господня» (підписано кореспонденційно у 1978 році після зустрічі в Падерборні);
- «Шляхи до єдності» (Аугсбург, 1980);
- «Усі під одним Христом» (Аугсбург, 1980, щодо Аугсбурзького віросповідання);
- «Духовне служіння в Церкві» (Лантана, США, 1981 р.);
- «Мартін Лютер – свідок Ісуса Христа» (Клостер-Кірхберг, Німеччина, 1983 р.);
- «Єдність перед нами: моделі, форми та етапи лютерансько-католицької церковної єдності» (Рим, 1984 р.).
У документі «Усі під одним Христом» (1980 р.) зазначалося:
«У вченні про виправдання, яке мало особливе значення для реформаторів, вимальовується принципова згода: тільки благодаттю і вірою в спасенну справу Христа, а не завдяки нашим заслугам, ми приймаємося Богом і отримуємо Святого Духа, Який оновлює наші серця, робить нас здатними до добрих справ і закликає до них».
Документ сформулював низку положень, що відображають сучасні поглиблені дослідження причин Реформації, її розвитку і значення. У ньому зазначалося, що епоха принципового розділення й протистояння завершилася, і настав час спільно свідчити про спасіння світу в Ісусі Христі як оновлену пропозицію Божої благодаті.
Визнання Мартина Лютера (1983 р.)
До 500-річчя з дня народження Мартина Лютера комісія видала спільне звернення «Мартін Лютер – свідок Ісуса Христа». У ньому йшлося:
«У наш час [...] ми помічаємо, що його головний реформаторський тезис про праведність, даровану у Христі без наших заслуг, жодним чином не суперечить істинній католицькій традиції і знаходить відображення, зокрема, у вченнях Августина і Фоми Аквінського».
Комісія також зазначила, що багато положень Лютера, таких як пріоритет Святого Письма, загальне священство охрещених, свобода совісті та використання місцевих мов у літургії, знайшли відображення у вченні Другого Ватиканського Собору.
Третій і четвертий етапи діалогу: до спільної декларації
Третій етап католицько-лютеранського діалогу розпочався у 1986 році і завершився у 1993 році підписанням документа «Церква і виправдання. Розуміння Церкви у світлі вчення про виправдання». На основі цього документа, а також результатів католицько-лютеранського діалогу в Німеччині та США, Всесвітня лютеранська федерація (ВЛФ) і Папська рада сприяння християнській єдності розробили проект «Спільної декларації про доктрину виправдання» (четвертий етап діалогу).
На початку 1997 року керівництво ВЛФ розіслало проект Декларації всім церквам-членам федерації. До 1 травня 1998 року всі Церкви надали свої відповіді та зауваження. Їх оцінюванням і опрацюванням займався Інститут екуменічних студій у Страсбурзі. План був таким: якщо ВЛФ погодиться з Декларацією, і Католицька Церква також прийме її, документ буде підписано.
На основі роботи Інституту ВЛФ мала ухвалити рішення. 16 червня 1998 року, після тривалих дискусій, ВЛФ одноголосно затвердила Спільну декларацію. Це рішення ґрунтувалося на відповідях 89 церков, які представляли 95% усіх лютеранських церков у складі федерації. З них 80 церков підтримали Декларацію, 5 відмовилися її прийняти, а відповіді ще 4 церков були складними для інтерпретації.
Відповідь Ватикану була підготовлена спільно Конгрегацією віровчення і Папською радою сприяння християнській єдності. Її оголосили 25 червня 1998 року.
Пізніше Декларацію доповнили коротким Додатком, який було оприлюднено 11 червня 1999 року. А 31 жовтня 1999 року в місті Аугсбург було підписано документ під назвою «Спільна декларація про доктрину виправдання». Місто, день і місяць були обрані символічно: саме в Аугсбурзі у 1530 році на рейхстазі було зачитано лютеранський документ «Аугсбурзьке віросповідання», який багато істориків і богословів вважають справжнім початком лютеранської Церкви.
У 2006 році до Декларації приєдналися також члени Всесвітньої методистської ради.
Уроки Декларації про доктрину виправдання
День підписання Спільної декларації — події, у реальність якої до останнього моменту сумнівалися багато експертів, — став, за словами Папи Іоанна Павла II, «видатною віхою на важкому шляху повернення до повноти єдності між християнами».
Проте не всі поділяли цей оптимізм. Показово, що напередодні підписання Декларації 240 протестантських богословів Німеччини виступили з її різкою критикою. У своїй заяві вони зазначили, що, підписавши цей документ, представники протестантського світу фактично погодилися б із католицьким баченням спасіння душі. Суперечки не вщухли навіть після підписання Декларації. Однак стало очевидним, що «з моменту її підписання відносини між католиками і лютеранами суттєво змінилися» (з інтерв’ю кардинала Вальтера Каспера німецькому інформаційному агентству KNA під час святкування 10-річчя підписання Декларації у Римі).
Лише час покаже, чим насправді стала Декларація для всього християнського світу. Проте вже сьогодні можна виділити кілька практичних уроків із цього досвіду.
- Відмова від полеміки відкриває діалог
Процес погодження продемонстрував, що відмова від полеміки дозволяє почути свого співрозмовника. Це є попередньою умовою для початку будь-якого діалогу. - Діалог як інструмент єдності
Узгодження показало, наскільки дієвим може бути діалог як інструмент побудови церковної єдності. - Консенсус без втрати ідентичності
Процес узгодження довів, що діалог і досягнення консенсусу не обов’язково призводять до втрати власної ідентичності. Навпаки, вони можуть допомогти Церквам відкрити глибшу сутність їхньої ідентичності, яка в своїй основі є спільною. Прикладом цього є нове трактування доктрини виправдання.
На завершення доречно навести слова російського дослідника В. Нікітіна, які добре ілюструють цю ідею:
«Головною формулою Документа вважається така: "Разом ми сповідуємо, що нас приймає Бог і що ми отримуємо Святого Духа, Який оновлює наші серця, зміцнює нас і закликає до добрих справ — не через наші заслуги, а лише через благодать і віру в спасенну справу Христову". Якщо виділити суть цієї формули, то, на нашу думку, можна сказати так: "Бог закликає до добрих справ лише через віру". Цю фразу можна витлумачити як у католицький спосіб (рятують віра в Бога і добрі справи), так і в лютеранський (рятує тільки віра)».
Ця подвійна інтерпретація підкреслює, як Декларація стала мостом між традиціями, сприяючи взаємному порозумінню без втрати богословської ідентичності.
Доповідь директора Європейського інституту соціальних комунікацій Олександра Доброєра на тему протестантсько-католицького діалогу, виголошена на засіданні Одеського богословського товариства 12 грудня 2009 року.