24 червня 2011 року у Львові УГКЦ представила новий катехизм „Христос наша Пасха”, який синтезував вчення цієї східно-католицької традиції та представив головні засади віри у доступному викладі. Але якою буде доля Катехзму? Чи відіграватиме він якусь помітну роль у житті Церкви?
Перше, що спадає на думку, коли я замислююся над Катехизмом „Христос наша Пасха” – чи не спіткає цей боголюдський витвір Церкви така ж сама доля, що і Святе Письмо, яке шанується переважною більшістю вірних хіба що поцілунком під час Літургії, але у приватній молитві, а тим більше в повсякденному житті майже не використовується? На відміну від Святого Письма, уривків з Катехизму ми не почуємо у Церкві, нам не запропонують його поцілувати, не даватимуть читати уривки як обов’язкову частину покути після сповіді… Популяризувати Катехизм серед вірних ми не зможемо тільки агітацією та рекламуванням, тут потрібні зрушення у самому мисленні парафіян. Як зробимо парафії справжніми місійними осередками, як згортуємо людей навколо праці поширення Слова Божого, аж тоді Катехизм стане настільною книгою вірних, бо його вивчення перетвориться на життєво необхідну річ.
Катехизм – це Божественний дар всім християнам, а особливо вірним УГКЦ. Праця над цим документом дозволила нашим богословам на практиці відчути себе в ролі отців Церкви, відчути — тепер вже не тільки теоретично, — що таке consensus patrum, як діє натхнення Святого Духа на авторів священних текстів, з якими проблемами стикається богослов, коли працює над вираженням вселенської вічної віри. Це є безцінний досвід, котрий випадає на долю далеко не кожного покоління.
Дуже приємно, що представники різних богословських течій в УГКЦ дійшли до порозуміння і змогли подати непомильне католицьке вчення, застосовуючи поняття і терміни києво-візантійської традиції Русі. Це те, про що мріяв митрополит Андрей: явити світу приклад православної католицькості, як це було до часу Великої схизми у перше тисячоліття нерозподіленого християнства. Катехизм УГКЦ це здійснив.
Цей коментар був написаний у листопаді 2011 року для греко-католицького видання «Собор»