Розглядається проблема вивчення діяльності митрополита Андрея Шептицького в шкільному курсі історії України. Аналізується висвітлення в навчальних підручниках та посібниках його церковно-релігійної, суспільно-політичної, громадської діяльності.
Ключові слова: курс історії України, Українська Греко-Католицька церква, митрополит, національне відродження, просвітницька діяльність.
Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». Одеса, 2007.
Постать митрополита Андрея Шептицького в шкільному курсі історії України
Донедавна суперечливе трактування ролі митрополита Андрея Шептицького в релігійному, суспільно-політичному та громадському житті змінилося пошануванням його діяльності на ниві служіння українському народу. А. Шептицький зайняв гідне місце серед персоналій, що визначали характер українського національно-визвольного руху. «Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини» - вказувала у своїй «Історії України» Н. Полонська-Василенко. [3, с. 434] Більше ніж півстоліття тому дослідниця, на той час професор Українського вільного університету в Мюнхені, відзначала, що митрополит Шептицький був великим авторитетом для всього українського народу без огляду на віросповідні різниці [3, с. 468]. Зовсім по іншому діяння митрополита й очолюваної ним Греко-Католицької церкви оцінювала радянська історична наука, яка звинувачувала А. Шептицького у зраді народних інтересів, роздмухуванні ворожнечі між українським і російським народами, пропаганді ідей українського буржуазного націоналізму тощо. Незважаючи на переосмислення вітчизняної історії фахівцями, яке відбулося за час існування незалежної держави, значна частина населення України середнього та старшого віку розділяє засвоєну ще з шкільного курсу історії оцінку уніатської церкви і її лідерів. А отже необхідність об’єктивного, ідеологічно незаангажованого висвітлення минулого в навчальному курсі історії України не потребує додаткової аргументації. На відміну від традиції радянської історичної школи, що відзначалася категоричністю оцінок і вивчала особистість лише з позицій позитивізму або негативізму, на сьогодні історична думка намагається відобразити складність людської натури, неоднозначність її сприйняття сучасниками і нащадками. Історики-методисти визначають кілька причин, чому без вивчення особистостей знання історії не може бути повним. Насамперед тому, що кожна особистість – це виразник інтересів певної соціальної групи. Окрім того, більшість особистостей не були прихильниками якоїсь однієї ідеї, а змінювали свої ідеали під впливом інших осіб, чи реалій життя, саме це й допомагає зрозуміти й відчути характер епохи. Зрештою, учнівська молодь часто обирає собі кумирів, не вдаючись до глибокого вивчення їх праць, діяльності, аналізу переконань. Часто такий вибір диктується впливом засобів масової інформації, художніх творів, які, подекуди, вміщують інформацію далеку від історичних реалій [1, с. 4]. Отже, ґрунтовне вивчення історичних персоналій має не лише важливе пізнавальне, але й виховне значення, а постать нащадка старовинного шляхетського роду, вченого, активного громадського і політичного діяча, митрополита, який своїм життєвим кредо обрав заповіт святого Павла – «бути всім для усіх» - гідна наслідування.
Андрей Шептицький вступив на митрополичий престол у 1900 р. у віці 35 років. Його майже півстолітнє управління митрополичою кафедрою стало цілою епохою в історії української католицької церкви і самої України. Події першої половини ХХ ст. вивчаються в курсі історії України 9 та 10 класів. Нами були проаналізовані підручники та посібники, затверджені Міністерством освіти і науки України: Турченко Ф. Г., Мороко В. М. «Історія України. Друга половина ХVІІІ – початок ХХ століття», Реєнт О., Малій О. «Історія України кінець ХVІІІ – початок ХХ століття» для 9 класу. «Новітня історія України Частина перша. 1914 – 1939» автор Ф. Г. Турченко – підручник для 10-го класу загальноосвітніх навчальних закладів.
Ім’я А. Шептицького в підручнику «Історія України. Друга половина ХVІІІ – початок ХХ століття», вперше згадується при викладі теми «Український національно-визвольний рух на Буковині і в Закарпатті. Взаємини українців і неукраїнського населення в Західній Україні» в рамках якої діяльність митрополита Андрея Шептицького та його роль у піднесенні національного життя в західноукраїнських землях розглядається окремим питанням. Автори акцентують увагу на послідовному відстоюванні митрополитом, всупереч очікувань польської влади, інтересів українського народу, збереженні його культурної спадщини. Робиться висновок, що однією з найбільших заслуг священика є об’єднання зусиль греко-католицького духовенства і світської інтелігенції, між якими тривалий час не було порозуміння у досягненні спільної мети – національного визволення українців [5, с. 315]. Висвітлення власне церковно-релігійної діяльності Андрея Шептицького подається у параграфі «Церковне життя в Україні на початку ХХ століття». Автори наголошують на відмінності впливу різних церков, що діяли в Україні, на процес національного відродження. Православна церква в Україні на початок ХХ ст. «відірвалася від вікових традицій українського народу і стала на службу імперській політиці» [5, c. 333]. «Греко-Католицька церква в Галичині відігравала діаметрально протилежну роль порівняно з православною церквою на Наддніпрянщині» [5, c. 335]. Тезу про видатне місце церкви в національному відродженні на західноукраїнських землях, автори вдало ілюструють словами представника духовенства на установчих зборах львівської «Просвіти»: «Дивні речі чинить провидіння… Та унія, що її сприяв польський уряд в ХVІ ст., перевернулася в ХІХ ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патріотів священників-католиків, що врятували Галичину від полонізації» [5, c. 336]. В підручнику робиться акцент на діяльності митрополита спрямованій на об’єднання церков, недопущенні негативних наслідків церковного розколу на процес національного відродження. Церковне життя Буковини та Закарпаття аналізується через призму впливу на релігійні процеси в краї Греко-Католицької церкви. «У цілому румунський тиск на українців був пом’якшений сусідством сильної Греко-Католицької церкви». «Як і в Галичині, Греко-Католицька церква в Закарпатті була опорою українства» [5, c. 336].
Автори посібника з історії України для 9 класу О. Реєнт та О. Малій, характеризуючи наростання українського політичного руху на початку ХХ ст., звертаються до висвітлення життя і діяльності А Шептицького цього періоду. Називають митрополита «центральною фігурою національного відродження в Західній Україні» [4, с. 198]. Наводять цікаві біографічні відомості, що засвідчують наукові й творчі здобутки церковного і громадського діяча. Роблять акцент на філантропічній діяльності митрополита, вказуючи на заснування ним Наукового інституту, школи та гімназії «Рідна школа», Українського національного музею у Львові, відкриття лікарень, фінансування просвітницьких і спортивних товариств, організацію видавничої справи. Віддаючи належне суспільно-громадській діяльності А. Шептицького, наголошують на його внеску в підвищення авторитету української світської і духовної інтелігенції, сприяння піднесенню національної свідомості широких мас [4, с. 199]. В навчальному посібнику аналізуються питання розвитку релігії і церкви, які відігравали значну роль у суспільних процесах Російської та Австро-Угорської імперії [4, с. 217]. Зокрема, вказується на особливості церковного життя на західноукраїнських землях. Як-то: примусове приєднання греко-католиків Холмщини та Підляшшя до православ’я та повернення значного числа віруючих до католицизму після проголошення в 1905 р. Маніфесту про віротерпимість. Посилення позицій католицьких священників на етнічних українських землях супроводжувалося полонізацією місцевого населення. За таких умов Українська Греко-Католицька церква в Галичині «швидко перетворилася на духовну й національну опору українців». «Митрополит А. Шептицький – зазначають автори посібника – не лише підняв церкву в організаційно-матеріальному відношенні, але й поступово закріпив за нею місію захисника прав українського народу. Греко-Католицька церква стала справді національною» [4, с. 217]. Окупація в 1914 р. російськими військами Західної Галичини мало наслідком придушення українського громадсько-політичного життя, закриття україномовних періодичних видань, заборону діяльності політичних партій і громадських об’єднань. Свідченням нетерпимості й ворожого ставлення російської влади до провісників національного відродження став арешт і заслання владики Андрея в Суздальський монастир, звідки він повернувся лише після Лютневої революції 1917 р.
До аналізу згаданих фактів звертається у підручнику для 10 класу Ф.Турченко. Він вказує на те, що «репресій зазнавали й інші відомі представники греко-католицького духовенства». Царизм розгорнув кампанію навернення греко-католиків у православ’я. На чолі близько 330 парафій було поставлено православних священників» [6, с. 19]. Це дає підстави автору зробити висновок про спрямованість діяльності російської окупаційної влади на нищення будь-яких особливостей українського населення й намагання перетворити галичан на росіян.
Не змігши в ході визвольної боротьбі 1917 – 1920 рр. відстояти державну незалежність, українці приречені були стати об’єктом реалізації інтересів і планів інших держав. В контексті історії західноукраїнських земель в 1921 – 1939 роках десятикласникам пропонується характеристика релігійного життя краю. Автор вказує на те, що в умовах перебування українських земель у складі Польщі, збереження греко-католиками та православними «віри своїх батьків було основою їхнього самозбереження як українців» [6, с. 321]. Особливо жорстоких утисків з боку польської влади зазнавала православна церква. Її паства стала об’єктом окатоличення й ополячення. З 389 православних храмів, які діяли в 1914 р., на 1939 р. залишилося лише 51 [6, с. 322]. Міцнішими були позиції Української Греко-Католицької церкви, очолюваної митрополитом Шептицьким. Права греко-католиків захищалися конкордатом, однак це не перешкоджало польській владі піддавати священиків репресіям за прояви симпатій до всього українського.
Зроблений аналіз навчального матеріалу засвідчує належну увагу авторів підручників з шкільного курсу історії України до особистості одного з найвизначніших духовних вождів українства першої половини ХХ ст. – митрополита Андрея Шептицького. Водночас, на нашу думку, більш детального висвітлення потребує діяльність владики в період 30 – 40-х рр. Противник політичного терору, А. Шептицький активно публічно виступав проти політики «пацифікації» проводжуваної польськими властями проти українського населення. Нищівній критиці у посланнях владики піддавалися злочини, скоєні сталінщиною, економічна та ідеологічна політика більшовицького режиму. Окремої уваги заслуговує аналіз доволі суперечливої позиції А. Шептицького з багатьох питань в роки Другої світової війни. Потребує належного висвітлення в шкільному курсі історії України діяльність митрополита як опонента сталінського тоталітарного режиму в боротьбі за утворення незалежної, соборної України.
Незалежна Українська держава відлічує шістнадцятий рік свого існування. Проте справа національного відродження не реалізована у повній мірі й на сьогодні. Країну роздирають соціальні протиріччя, політичні та економічні чвари, не втрачають своєї актуальності слова звернення митрополита А. Шептицького до православного духовенства, промовлені більше 65 років тому: «Серед незгод, що розділяють українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми поділені. Безперечно, релігійна єдність була б могутнім поштовхом до національної єдності» [2, с. 288]. Задумам Андрея Шептицького про єдність усіх християнських церков, певно, не здійснитися, для України вже благом була б релігійна терпимість і відсутність протистояння в лоні самої православної церкви. Та подвижницька праця митрополита на ниві служіння народу має служити взірцем для нинішніх і прийдешніх поколінь українців.
Список використаних джерел і літератури
1. Ольхіна Н., Рибак І. Особа в історії України //Історія України: Шк. світ». – 2003. - №29 – 32. – С. 3 – 11. 2. Пащенко В. О. Андрей Шептицький //Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. Абліцов, О. Божко та ін. – К.: Україна, 1995. – 479 с.3. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2 Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – 608 с.
4. Реєнт О., Малій О. Історія України. Кінець ХVІІІ – початок ХХ століття: Посіб. для 9-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Ґенеза, 2003. – 224 с.
5. Турченко Ф. Г., Мороко В.М. Історія України. Друга половина ХVІІІ – початок ХХ століття.: Підруч. для 9 кл. загальноосв. закл. – К.: Ґенеза, 2005. – 52 с.: іл., карти.
6. Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939: Підруч. для 10-го кл. загальноосвіт. навч. закл. – Вид. 3-тє, виправл. та допов. – К.: Ґенеза, 2002. – 352 с.: іл.