День єднання, започаткований в Україні 16 лютого 2022 року як промовистий жест в бік російського агресора Володимира Путіна, знаменував, волею Божою, і реальний відступ російської армії від наших кордонів. Став, тим самим, чудовою нагодою і для того, щоби згадати про єднання церков. Адже немає глибшої єдності, ніж єдність народу на рівні духу та душі.
Христова Церква в Україні покликана саме таку єдність плекати та забезпечувати. Натомість ми бачимо, що як вітчизняна, так і міжнародна церковна політика часто-густо роз'єднує людей набагато більше ніж об'єднує. Якби таке ставалося з богословських причин, можна було би сказати, що такою є місія Христа:
«Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч. Я прийшов порізнити чоловіка з його батьком, дочку з її матір'ю і невістку з її свекрухою» (Мф 10:34-35).
Але реальні причини церковного роз'єднання не є богословськими. Хтось будує російський світ, хтось український, хтось грецький; одні шанують тих, хто пропагував католицтво чи протестантизм, інші канонізують їхніх опонентів, що зберігали всупереч всім свою віру. Втім, сьогодні головна боротьба розгортається здебільшого за гаманець парафіянина, навіть не за його думки. Думки в наших реаліях — лише знаряддя досягнення керманичами цілком земних цілей. Як тоді щирому християнинові дати собі з цим раду?
Перше, треба розуміти, що Церква була такою більше чи менше протягом всієї історії. Вже євангельські оповіді містять свідчення про зацікавлення учнів Христа владою та престижем; в книзі Діянь ці тенденції набувають відвертіших проявів, і навіть первоверховні Петро та Павло не уникнули суперечок, хоч, ніби, і владнали їх врешті решт.
Друге, не треба абсолютизувати церковну інституцію. Єднання з Богом — ось головна мета всіх духовних змагань, і спільнота рівно настільки має значення, наскільки вона до цієї цілі спрямовує. Коли ж спільнота заважає духовному зросту — вона має бути безжально елімінована:
«Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає» (Пс 1:1).
Христос звичайних грішників не картав, але лицемірних релігійників вкривав міцним словом.
Бачимо як зменшується ледь не щороку частка релігійних людей, все менше громадян ототожнюють себе з якоюсь конкретною церквою, натомість популярним стає визначати себе як «просто християнин», або «просто православний». А церкви, замість того щоби змінюватися і працювати з суспільством сучасними методами, витрачають гроші на будівництво чи облаштування споруд, ніби не розуміючи, що за два–три покоління ходити до них просто ніхто не буде.
Війна на винищення релігійного опоненту завжди призводить в Україні до втрат навіть у переможця. Приклад нез'єднаних залишків УПЦ МП це красномовно засвідчив. Колись потужна церква, яка користувалася попитом та повагою в суспільстві, перетворилася на обслугу політичних інтересів сусідньої держави і дедалі відвертіше себе в цьому проявляє. В той самий час Православна Церква України, здається, радісно обійняла її місце і перейняла не тільки підходи, але й самі гасла. Якщо заплющити очі і попросити когось їх вголос прочитати, на мить починає здаватися, що ти потрапив всередину 2000-х, і слухаєш не колишніх діячів Київського Патріархату, а вислови тодішніх пропагандистів Московської Церкви.
Релігійний фактор політики використовуватимуть допоки він даватиме дивіденди. А як церква геть звітріє — викинуть мов сміття.
Тільки об’єднане свідчення християн може щось змінити в суспільстві. А для цього духовні інтереси мають вивищитися над корпоративними.
Фото: марш єднання в Одесі 16.02.2022, ©Людмила Ямщикова