Показано еволюцію поглядів Андрея Шептицького під час Другої світової війни. Розглянуто екуменічну діяльність митрополита, націлену на створення патріархату у Києві.
Ключові слова: митрополит, Друга світова війна, насилля, послання, боротьба, екуменізм.
Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». Одеса, 2007.
Діяльність Андрея Шептицького під час Другої світової війни
Інна Ходак
студентка ІV курсу історичного факультету
Одеського національного
університету ім. І. І. Мечникова
Постать глави Української Греко-католицької церкви (УГКЦ) митрополита Андрея Шептицького займає визначне місце в українській історії. Протягом 44 років архієрейства він активно відстоював інтереси церкви. На різних етапах суспільно-політичного процесу першої половини ХХ ст. Андрей Шептицький проявив себе як мудрий політичний діяч. Його діяльність під час Другої світової війни викликала жваві дискусії серед радянських дослідників, які ставили за мету дискредитувати суспільно політичне життя митрополита і звинуватити у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами [8, с. 16]. Лише останнім часом вийшли роботи, в яких науковці намагаються справедливо висвітлити політично-релігійну діяльність А. Шептицького в цей період. Серед них важливе місце посідають праці М. Васьківа, Б. Боцюрківа, А. Кравчука та інших.
Напередодні Другої світової війни УГКЦ нараховувала 5 єпархій, дві Апостольські Адміністратури й Візитатури, які обслуговувало 10 єпископів. На церковній ниві для 4,5 млн. віруючих працювало майже 3500 священиків, 5200 ченців і 540 студентів богослов`я. Духовну і виховну діяльність у 3340 парафіях здійснювало 1500 черниць [13, с. 31]. Незважаючи на загарбання українських земель іноземними державами, УГКЦ діяла і розвивалася, була активним діячем у різних галузях суспільно-громадського життя. Вона здійснювала доброчинні справи: засновувала сиротинці, утримувала бурси.
Після окупації Західної України радянськими військами почалася низка перетворень, які торкнулися й духовного життя населення. Радянська влада спочатку не поспішала з ліквідацією греко- католицької церкви, розгорнувши наступ проти римо-католицької конфесії. Це було пов'язано із наявністю великої кількості греко-католиків, що залишились поза межами їхнього впливу на території Надсяння, Холмщини, Закарпаття [11, с. 16].
Згодом почалася широка антирелігійна кампанія серед населення: закривалися релігійні установи, школи стали об’єктами пропаганди комунізму, здійснювалися масові депортації священиків, відбувалася конфіскація церковного майна. Це спонукало митрополита поновити і посилити апостольську діяльність на території Радянського Союзу. Використовуючи надзвичайну владу, яку він мав від Риму, А. Шептицький 9 жовтня 1939 р. утворив 4 екзерхати: два ─ на Холмщині, на чолі з єпископом Миколою Чернецьким, в Білорусії – під опікою отця Антонія Неманцевича, в Росії та Сибіру з отцем Климентієм Шептицьким, в Україні під керівництвом отця Йосифа Сліпого [9. с. 32]. Наступний крок, який здійснив Андрей Шептицький, це було направлення листа до папи Пія ХІІ для того, щоб той підтвердив його права і привілеї та дав згоду на висвячення отця Йосифа Сліпого. Незабаром прийшла відповідь від папи, де повідомлялося, що отець Сліпий був названий Єпископом-Престолонаступником архієпархії, а митрополиту була надана влада необхідна для майбутніх часів. Таким чином Андрей Шептицький забезпечив послідовність роботи Церкви на підвладній йому території.
Оцінюючи ситуацію митрополит перейшов до відкритого наступу проти влади, зокрема, він оскаржував численні насильства, які вона здійснювала. Як великий духовний лідер церкви та держави Андрей Шептицький у своїх листах звертався до священиків, закликаючи їх попри все виконувати свої обов’язки і не залишати парафій. Він наставляв духовенство в тому, що церква повинна триматися осторонь політики: заборонялося вивішувати у храмах будь-які прапори [2, с.32]. Митрополит видавав окремі постанови священикам, надаючи дозвіл відправляти богослужіння по домівках. А. Шептицький наказував їм готувати мирян, а коли постане потреба – навчати дітей релігії [2, с. 28]. Страждань від радянської влади зазнавала не лише УГКЦ, але й православна церква, яка на той час стала об’єктом насильної полонізації та латинізації, проти якої і виступав митрополит Андрей Шептицький. Таким чином, ми бачимо, що глава УГКЦ був великим патріотом, який боровся проти радянського терору на західноукраїнських землях. Перш за все він намагався захистити українське суспільство, а передусім молодь, від впливів радянської пропаганди, як і пізніше прагнув не допустити, щоб юнацтво було втягнутим у націоналістичні партії [2, с. 42].
Розмірковуючи над проблемами своєї церкви, митрополита ніколи не полишала проблема її єдності. В цей час Андрей Шептицький хотів використати трагічне становище українського народу для того, щоб привести його до порозуміння на церковному поприщі. В 1940 р. під керівництвом митрополита Андрея Шептицького відбувся Єпархіальний Собор, який і поставив питання про з'єднання церков, де він зазначав: “Розділ церков був і розділом народу на дві частини, а це в свою чергу унеможливлює процес об’єднання” [3, с. 152]. Тож на думку А. Шептицького «робота над об'єднанням є нашим обов’язком любові до Бога і одним із найважливіших конституційних елементів християнського патріотизму» [1, с.158].
Влітку 1941 р. на зміну радянській окупації прийшла німецька. Ставлення Андрея Шептицького до німецької влади за часи її присутності пройшли певну трансформацію. Цьому сприяли релігійні та політичні чинники, однак зрештою стали домінувати етичні принципи. Оцінюючи ситуацію, яка була в Україні, митрополит брав до уваги два чинники: по-перше, ставлення влади до УГКЦ в Західній Україні, по-друге, загрозу повернення радянської влади в Галичину. На першому етапі він позитивно трактував німецьке завоювання, вбачаючи в ньому визволення і незалежність. Про це свідчать два документи, які видав митрополит: перший 1 липня 1941 р. в якому він підтримував проголошення незалежної держави, а німців називав визволителями. Наступний пастирський лист вийшов 5 липня, де він теж вітав переможну німецьку армію, висловлював “вдячність” і закликав священиків молитися за неї [4, с. 237]. Таке сприйняття ним ситуації виходило з його етичних поглядів на громадянське суспільство. Воно базувалося на тому, що німці, на відміну від радянської влади, могли гарантувати свободу совісті. Перше відчуття полегшення, яке виникло внаслідок відступу радянських війск було короткочасним, оскільки політика німців стала змінюватися, що виявилося в низці суперечливих дозволів та обмежень. 18 липня 1941 р. міське керівництво Львова вирішило повернути архієпископські земельні угіддя, які були конфісковані радянською владою, так як економічне становище духовенства в значній мірі залежало від володіння землею [4, с. 232]. Але сільські землі, які були відібрані комуністами, перейшли у власність до німецької держави. Митрополит висловлював незадоволення з приводу того, що влада утримувала ці угіддя.
Ситуацію, яка панувала тоді на українських землях Андрей Шептицький вважав нестабільною. Він відзначав, що німці здійснювали нечуванні дії – робили обшуки та арешти духовенства. Священнослужителі львівської архієпархії зазнавали значних переслідувань. Зокрема, українським католицьким священикам було заборонено здійснювати Святі таїнства, охрещувати євреїв. Німецька влада знущалася не лише над священиками, але й над простими селянами, відбираючи у них вирощені врожаї. Багато людей було вивезено до Німеччини. Внаслідок жорстокої поведінки німців ілюзії, пов'язані з їх присутністю, почали розвіюватися. Відчуття свободи, яке виникло внаслідок вступу німецьких військ, було нетривалим, адже лад, який прийшов на зміну комуністичному – приніс із собою насильство. У листі до папи Андрей Шептицький писав: “Сьогодні ціла країна погоджується, що фашистський режим є ще більшим злом, ніж більшовицький” [5, с. 238]. Митрополит був вражений тими насильствами, які чинила влада щодо євреїв, знищивши при цьому понад 2 млд. осіб. Діяльність Шептицького була спрямована на їх захист, він всіляко намагався їх врятувати, ризикуючи при цьому власним життям. Не дивлячись на те, що переховування євреїв каралося смертю, митрополит надавав їм притулок в будівлях церкви Св. Юра та в монастирях. Один із врятованих Шептицьким євреїв Рабін Давид Кагане завдячував своїм життям митрополитові. Він розповідав про страхіття які відбувалися в гетто. [10, с.4]. А. Шептицький не лише сам допомагав євреям, але й закликав духовенство, монахів та мирян брати участь в їх рятуванні.
З протестами, стосовно жорстокого поводження з євреями, Андрей Шептицький у 1942 р. неодноразово звертався до Гітлера, прохаючи про лібералізацію німецької політики по відношенню до єврейського населення. Проте це викликало лише незадоволення фюрера і посилювало ненависть до митрополита. Заарештовувати його фашисти не ризикували, оскільки його авторитет у суспільстві був дуже великим. Ув'язнення Андрея Шептицького могло викликати хвилю антифашистських заворушень. Митрополит був переконаний, що для фашистів прийде час розплати, так як “вбивство – це жахливий злочин, який викликає прокляття небес для душі і залишає на тілі тому не повинно пролиті крові». [4, с. 230]. Поширені вбивства впливали і на християнську єдність. Кожен акт насильства проти священиків митрополит засуджував як наступ проти церкви. Він вважав, що всі численні порушення, які чинила влада, унеможливлюють справу церковного об'єднання. Та не зважаючи на це Андрей Шептицький заповідав залишатися вірними і зберігати вірність ідеалам церкви.
21 листопада 1942 р. вийшло пастирське послання під назвою “Не убий”, у якому А. Шептицький наголошував на деморалізаційному впливі заохочень до політичних убивств, а також засуджував залучення української поліції до репресивних акцій [4, с. 225]. Щоправда в окремих листах і посланнях він закликав свою паству коритися і виконувати розпорядження німецьких властей. Та це очевидно, що в такий спосіб Андрей Шептицький керувався біблійним принципом “Не убий”, намагався зберегти життя цивільному населенню, насамперед жінкам і дітям, які ставали жертвами конфронтації.
Разом із тим владика розумів що прихід радянських військ не принесе населенню спокою і щастя. І вже в наступному посланні від 10 серпня 1943 р. застерігав віруючих: “Пам'ятайте, що ніколи нічого корисного для свого народу не досягнете через вчинки, противні Божому законові, та підтримуйте всупереч суспільству порядок і дбайте про нього” [4, с. 228].
Навіть після ліквідації гетто у Львові в 1943 р. Андрей Шептицький продовжував опікуватися євреями і підтримував зв'язки із біженцями [4, с. 238]. З початком другої радянської окупації в липні 1944 р. він простежив за тим щоб усі євреї, які переховувалися в УГКЦ повернулися до єврейської громади у Львові.
Митрополит зосереджував свою увагу і на політичних проблемах. Особливо гостро з початку війни стояло питання про державну незалежність. Головною політичною ідеєю Андрея Шептицького було створення “Всенаціональної Хати – Батьківщини”, під якою він розумів розбудову незалежної держави. Для її створення потрібен був так званий «релігійний моноліт». Першочерговим завданням він вважав становлення нації, її повна консолідація, її внутрішня сила, солідарність і соціальна єдність. З точки зору християнської моралі, шлях до державотворення пролягає через внутрішнє відродження і церква повинна стати певним чинником до єдності через вплив на громадян. Особливу увагу А. Шептицький зосереджував і на обов'язках самої держави, один із яких полягає в забезпеченні добробуту своїх громадян. На думку митрополита, влада повинна турбуватися про народ. Роздумуючи про обов'язки держави він прийшов до висновку, що з метою підтримання гармонійних відносин з церквою, державна політика повинна виявляти повагу до Божого Закону. У цьому ж посланні митрополит звернувся до основного ідеалу українців – прагнення мати свою Батьківщину суверенною державою. Об'єднання українців повинно бути надконфесійним, а тому процес державотворення має передувати досягненню політичної та релігійної єдності [7, с. 5].
Останні роки життя митрополита позначенні великим архієрейством та екуменічною діяльністю, яка була заповітною метою, над якою він працював протягом всього життя. Про це свідчать його чисельні проповіді, послання та пастирські листи [1, с. 120]. При цьому митрополит розумів, що на цьому шляху будуть труднощі, найголовнішими з яких він вважав психологію населення, яке вороже ставилося до ідей екуменізму. Андрей Шептицький зазначав, що “ніякий народ у світі не потерпав від нещасного роз'єднання церков як український” [6, с. 2]. Тому саме українці повинні здійснити місію воз’єднання.
У А. Шептицького була своя концепція церковного об'єднання. Він намагався всіх зібрати під стягом Христа “щоб було одно стадо і один пастир” [3, с. 300]. На думку митрополита, треба з'єднати всіх ─ і православних і католиків, а засобом до цього є створення патріархату у Києві [3. с. 170]. Усі християни мали канонічно підпорядковуватись Київському патріарху, а той, в свою чергу, повинен був визнати владу папи Римського [7, с. 110]. Для того, щоб завершити місію об'єднання Андрей Шептицький звертався неодноразово до православного духовенства та інтелігенції України, посилаючи їм численні листи, в яких закликав свідомо ставитися до ідеалів релігії. Адже ці ідеї в майбутньому послужать великим прикладом і уроком. Він закликав також і священиків, щоб ті працювали над ідеєю екуменізму, що мало сприяти мирній угоді між конфесіями. А. Шептицький вважав, що треба просто дійти до порозуміння, так як всі ми маємо одні символи сповідування віри, одні святі книги тощо [1, с. 225].
Для того, щоб здійснити місію об'єднання, митрополит радив заснувати Український Католицький Інститут. Він покладав на нього великі надії, завдяки йому хотів привести не з'єднаних братів до єдності з Вселенською Католицькою Церквою. Це завдання мало здійснюватися через молитви, релігійну літературу. Андрей Шептицький підходив до справи церковної єдності з щирим серцем і з широкими намірами. Він розумів, що приєднання більшої чи меншої частини православної до католицької церкви не розв'яже цієї проблеми. Та все ж він готував цей шлях. У змаганні до церковної єдності підкреслював три елементи. «Перший – це психологічно старатися взаємопорозумітися, другий – елемент християнської любові, яка все переносить, третє – це самі люди повинні зробити все, що від них залежить» [3, с. 252]. Адже праця для об'єднання церков – це праця не лише вибраних одиниць учених або церковних мужів, але це справа всіх вірних, до якої повинні всі залучитися [3, с. 261]. Завдяки своїм діям Андрей Шептицький користувався величезним авторитетом не лише серед греко-католиків, а й серед православних.
Митрополит прагнув примирити й політичних противників на українських землях – мельниківців та бандерівців, закликав УПА припинити боротьбу з радянською владою.
Розуміючи, що авторитет митрополита великий не тільки в церковних колах, а й серед усіх галичан, а особливо серед українського націоналістичного підпілля, НКВС узяв курс на “разработку” Андрея Шептицького [12, с.21]. Всі листи, які він надсилав до Гітлера, були передані владі. Негативне ставлення представників радянської влади до митрополита не змінилося після того, як він заборонив священикам молитися за Гітлера та його армію [5, с. 235].
Друга більшовицька окупація Західної України в липні 1944 р. була для митрополита тяжким ударом. Фізично владика відчував себе дуже погано. Про останні дні його життя є свідчення людей, які були поруч з митрополитом. Вони згадували: “Вже у вересні 1944 р. стан здоров'я Андрея Шептицького став погіршуватися. Він не міг сидіти і не в змозі був правити служби Божі, бо руки були немічні” [3, с. 105]. Замість митрополита службу проводив його помічник. Люди не могли повірити, що він помре. Та стан Андрея Шептицького був вже зовсім поганим. Хоча він сам не сподівався на одуження, але надіявся, що зможе закінчити свою монографію про Йосифа-Вельяміна Рутського. Та хвороба митрополита прогресувала і він не в змозі був вставати з ліжка. Андрей Шептицький відчував що його кінець наближається і заповів, щоб йому було уділено Святу Тайну Єлеопомазання, яку здійснив його брат Климентій [3, с. 108].
Навіть в останні хвилини свого життя він говорив: «Наша церква буде знищена, розгромлена більшовиками, але не відступайте від віри, держіться святої Католицької церкви. Та все таки буде її відродження» [3, с. 112]. Після смерті Владики 1 листопада 1944 р. багато людей прийшло щоби попрощатися та подякувати за всі добродійства митрополитові і віддати йому шану. Його тіло було покладено у дубову домовину і перенесено до катедри церкви Св. Юра.
Узагальнюючи діяльність Андрея Шептицького в роки Другої світової війни можна сказати, що в цей період його не полишала ідея церковної єдності. Та методи її досягнення на різних етапах були різними. Спочатку митрополит підтримував німців, вбачаючи в них визволителів України і гарантів церковної свободи. Згодом відношення до них змінилося, тому що ті не виправдали його сподівань. Вони не лише руйнували церкви і нищили храми, але й знущалися над євреями. Та і в складні часи він продовжував працювати над ідеєю екуменізму, доказом чого є велика кількість пастирських листів не тільки до греко-католиків, а й до православних. В цей період у митрополита виникла ідея об'єднання церков із центром у Києві. Та його намірам не судилося збутися.
Ідея, яку запропонував Андрей Шептицький була передчасною, оскільки не сприймалася православними християнами, які не могли погодитися визнати главенство папи Римського. Проблема екуменізму і до нинішнього часу залишається не вирішеною. Справжнього діалогу немає навіть в лоні української православної церкви, не кажучи про порозуміння з іншими християнськими конфесіями. Екуменізм існує в поглядах українців не як завдання міжхристиянського порозуміння, а як другорядна проблема, яка є похідною від проблеми створення єдиної Помісної української церкви. Тож український екуменізм є завданням не стільки міжхристиянського, скільки внутрішнього національного порозуміння.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
- Базилевич А. Введення у твори митрополита Андрея Шептицького. – Т.1. – Торонто.─ 1965.─ 237 с.
- Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька церква і Радянська держава (1939-1950). – Львів.:УКУ.─2005.─ 222 с.
- Ленцик В. Визначні постаті Української церкви: митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосиф Сліпий. – Львів.: Свічадо.─2004.─ 608 с.
- Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944.─ К.: Дух і Літера.─2003.─ 312 с.
- Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944).─ К.: Українська видавнича спілка.─ 2004.─ 420 с.
- Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність: церква і церковна єдність. Документи і матеріали 1899-1944.- Львів.: Свічадо. У 2 тт.─ Т.1.─ 1995.─ 521 с.
- Митрополит Андрей Шептицький. Як будувати Рідну Хату / Гол. упор. Р. Тереховський, Р. Хрін. – Львів.: Гердан.─ 2003.─ 47 с.
- Пащенко В. Греко-католики в Україні. ─ Полтава, 2002.─ 615 с.
- Перейда Ю. Апостол церковного єднання. – Львів.: Свічадо. – 1994. – 36 с.
- Рабин і митрополит //Людина і світ. – 2003. – С. 2-18.
- Сергійчук В. Нескорена церква. – К.: Дніпро. – 2001. – 475 с.
- Стоколос Н. Коли митрополиту залишилось 44 дні // Людина і світ. – 2004. – №9. – С.21-28.
- Українська греко-католицька церква / Гол. Упор. В. В. Гаюк, М. І. Тушенний. – Львів.: Логос. – 1992. – 141с.